Хірургічна профілактика тромбоемболії легеневої артерії у пацієнтів з декомпенсованою хронічною венозною недостатністю нижніх кінцівок

Анотація

Виділення хворих з емболонебезпечними (флотуючими) тромбами в окрему групу має вирішальне практичне значення для визначення тактики хірургічного лікування, встановлення доцільності та терміновості оперативного втручання. Згідно Європейських рекомендацій основним методом лікування гострого варикотромбофлебіта (ГВТФ) є призначення антикоагулянтної терапії. При відсутності ультразвукового контролю, недотримання пацієнтом лікарських рекомендацій, економічних труднощів у конкретного пацієнта – пропонуються хірургічні методи лікування. Мета дослідження. Покращити результати хірургічного лікування хворих з гострим варикотромбофлебітом на фоні декомпенсації венозного кровотоку і мінімізувати ймовірність поширення тромбозу на глибокі вени та виникнення тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА). Матеріали та методи. Проведено аналіз хірургічного лікування 104 хворих на ГВТФ на фоні декомпенсованої хронічної венозної недостатності що відповідає класу С6 за класифікацією СЕАР. Хворих розподілено на дві групи. У 60 хворих І групи причиною декомпенсованої хронічної венозної недостатності була варикозна хвороба нижніх кінцівок. У 44 пацієнтів другої групи діагностовано посттромбофлебітичний синдром стегново-підколінно-гомілкової локалізації у стадії неповної реканалізації. Всіх хворих обох груп було прооперовано з приводу ГВТФ системи великої та малої підшкірних вен. Результати досліджень та їх обговорення. Перехід тромботичного процесу з поверхневих вен в глибокі виявлено у 28 (26,9%) хворих, а саме: в І групі у 12 (20,0%), а в ІІ групі у 16 (36,4%) хворих. Це свідчить про достатньо значний відсоток пацієнтів із серйозним ускладненним перебігом декомпенсованої хронічної венозної недостатності. Тромбектомію із стегнової та зовнішньої клубової вен виконано 8 пацієнтам І групи та 6 – ІІ групи. Вказане операційне втручання потребує повного візуального контролю за гирлом ВПВ та експозицію стегнової вени, достатньої для блокування кровотоку по останній. У 14 (13,5%) виявлено флотуючий тромб у підколінній вені: у 4-х з І групи та у 10 – із ІІ групи. Всім хворим виконана термінова радикальна флебектомія МПВ з видаленням флотуючих тромбів із підколінної вени. Після виконання достатньо складних маніпуляцій із видаленням флотуючих тромбів та видалення тромбованих вен на стегні та гомілці застосовано комплексне консервативне лікування трофічних виразок: різноманітні багатокомпонентні пов’язки, різні види некректомій, вакуум-терапія, аутодермопластика. Через 1 рік трофічні виразки загоїлись у всіх пацієнтів І групи, та у 97,7% пацієнтів другої групи. Протягом всього періоду спостереження за пацієнтами жодного випадку ТЕЛА не зареєстровано. Висновки. 1. Гострий поверхневий тромбофлебіт є частим ускладненням варикозної хвороби та посттромбофлебітичного синдрому і становить 40% від прооперованих в стаціонарі пацієнтів із венозною патологією. 2. Небезпечний флотуючий характер тромбів в системі малої підшкірної вени у хворих з гострим поверхневим тромбофлебітом на фоні посттромбофлебітичного синдрому зустрічається майже в 3,4 раза частіше ніж при варикозній хворобі (22,7% в порівнянні з 6,7%), що має спонукати до більш ретельного ультразвукового обстеження таких пацієнтів. 3. Комплексне радикальне хірургічне лікування ГВТФ дозволило надійно попередити ТЕЛА та сприяло швидкому загоєнню трофічних ран.