Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Медицина»

Модель геморагічного інсульту в експериментальних щурів у вигляді подвійної ін'єкції великої потиличної цистерни для вивчення арезорбтивної гідроцефалії

Тарас Степанович Гаврилів — 2024-11-27

Вступ. Субарахноїдальний крововилив (САК) є підтипом геморагічного інсульту, з високими показниками смертності та частою причиною хронічної постгеморагічної гідроцефалії (ПГГ), яка вражає до 20% тих, хто вижив. Виникнення гідроцефалії після САК є одним з ключових факторів у прогнозуванні негативних результатів лікування, включаючи пошкодження паренхіми головного мозку, що є основною причиною інвалідності, яка також може призвести до смерті пацієнта. У випадку комунікантної постгеморагічної гідроцефалії, патогенетичні механізми останньої недостатньо вивчені. Моделі експериментальних тварин у фундаментальних і доклінічних науках є невід’ємною частиною перевірки нових гіпотез перед впровадженням їх у клінічну практику. Мета. У даному дослідженні була протестована модель геморагічного інсульту з подвійною ін’єкцією аутологічної крові у велику цистерну щоб визначити валідність моделі у продукуванні комунікативної гідроцефалії. Методи. Піддослідних тварин (30 щурів лінії Вістар) розділили на дві групи. У першій групі (контрольна) операції не виконувались. У другій групі після ін’єкції 0,15 мл. крові у велику потиличну цистерну, слідувала ін’єкція крові 0,15 мл через 48 годин. Оперативні втручання проводили під загальним знеболенням, піддослідних тварин хірургічної групи позиціонували на спину, і проводився забір крові з нижньої третини вентральної сторони хвоста. Після цього щура повертали, а голову фіксували в стереотаксичній рамці. За допомогою бінокулярних луп виконувався розріз у потиличній ділянці з наступним розсіченням м’язів шиї. Легка флексія голови, завдяки нежорсткій фіксації голови, давала можливість розширити простір між потиличною кісткою та дужкою C1 для кращої візуалізації великої потиличної цистерни з наступною ін’єкцією аутологічної крові. Друге оперативне втручання було виконано з тими ж етапами, за винятком більш проксимальної пункції (вище нижньої третини на вентральній стороні хвоста) хвостової артерії. Гідроцефалія верифікувалася гістологічно як об’єм шлуночків головного мозку, який був > +3 стандартних відхилень вище середнього значення у контрольних тварин.

Результати хірургічного лікування пацієнтів із критичною ішемією нижніх кінцівок та аналіз факторів впливу на прохідність артеріальної реконструкції

Іван Кополовець — 2024-11-27

Вступ. Тенденція до зростання кількості пацієнтів із ішемічною хворобою нижніх кінцівок та не найкращі результати лікування спонукає наукову спільноту до пошуку нових можливостей профілактики, ранньої діагностики та ефективного лікування цього захворювання. Окрему групу становлять пацієнти із критичною ішемією нижніх кінцівок (КІНК) у яких на результат хірургічного лікування впливає безліч факторів: вік, цукровий діабет, генетичні фактори, мультисегментарне атеросклеротичне ураження. Незважаючи на різноманітні модифікації ангіохірургічних реконструкцій та прогресивний розвиток ендоваскулярних технологій кількість ампутацій НК суттєво не зменшилась. Мета роботи. У групі пацієнтів із критичною ішемією вивчити ризикові фактори, які можуть мати вплив на зниження ефективності хірургічного лікування. Матеріали та методи. Проаналізовано результати хірургічного лікування 60 пацієнтів із КІНК, яким виконали артеріальну реконструкцію з 2017 по 2021 рр. Із лабораторних методів обстеження у всіх хворих вивчали концентрацію фібриногену, PT%, CD62P, Sirt 1, Sirt 6, IL6, IL-8, PLA2, PCSK9. Результати. Серед супутніх захворювань, пов’язаних із судинною патологією у 81,7% спостерігали артеріальну гіпертензію, ІХС – 58,3%, цукровий діабет був виявлений у 38,3%. При аналізі лабораторних параметрів, відмічали виражену статистичну залежність фібриногену по відношенню до PCSK9 та статистичну залежність фібриногену, PCSK9 до CD62P. Що стосується вибору способу хірургічної реваскуляризацї у хворих із КІНК то у 36,7% виконали профундопластику, в 31,6% хворих – стегново-колінне шунтування, у 15% – гібридне втручання. Висновки. Вчасна артеріальна реконструкція у пацієнтів із критичною ішемією дозволяє зберегти кінцівку та сприяє ефективному загоєнню ішемічної рани. Результати лабораторного аналізу показали статистичну залежність між PCSK9, фібриногеном та CD62P, що вказує на важливість виявлення факторів пре диспозиції тромбозу та маркерів активації гемостазу. Отримані дані можуть сприяти індивідуальній стратифікації ризику можливих післяопераційних ускладнень а саме, оптимізації передопераційного та периопераційного ведення хворих із критичною ішемією нижніх кінцівок.

Діагностика та лікування варикотромбофлебіту у хворих із відкритими трофічними виразками

Федір Миколайович Павук — 2024-11-27

Вступ. Виникнення такого ускладнення, як гострий варикотромбофлебіт у пацієнтів з трофічними порушеннями та відкритими трофічними виразками внаслідок варикозної хвороби і/або післятромбофлебітичного синдрому суттєво погіршує прогноз захворювання. Покращення результатів лікування цієї групи пацієнтів є досить актуальним і до кінця не вивченим в літературі. Мета. Для покращення результатів лікування хворих з декомпенсованою хронічною венозною недостатністю ускладненою гострим варикотромбофлебітом розпрацювати та впровадити в клінічну практику діагностично-лікувальний алгоритм. Матеріали та методи. На лікуванні в хірургічній клініці ЗОКЛ ім. Андрія Новака м. Ужгород за період із 2011 по 2016 роки знаходилось на лікуванні 80 хворих із декомпенсованою хронічною венозною недостатністю ускладненою гострим варикотромбофлебітом (ГВТФ) великої та малої підшкірної вени. З них 41 хворий мав відкриті трофічні виразки з приводу варикозної хвороби, 39 – внаслідок перенесеного посттромботичного синдрому (ПТС). ГВТФ в першій групі пацієнтів у великій підшкірній вені (ВПВ) зустрічався у 37, мала підшкірна вена (МПВ) у двох, в другій групі відповідно у 35 та у двох. За даними комп’ютерної планіметрії трофічні виразки до 10 см2 спостерігались у 10 та 9 хворих першої та другої групи відповідно, до 20 см2 – у 18 та 15, понад 20 см2 у 13 та 15 пацієнтів. Результати досліджень та їх обговорення. В першій групі спостерігали наступні види ГВТФ: у 8 пацієнтів спостерігався тотальний варикотромбофлебіт з флотацією верхівки тромбу у стегновій вені. У 18 пацієнтів – процес не доходив до сафено-феморального співгирла на 8–10 см, у 13 – до нижньої третини стегна. У двох пацієнтів із ГВТФ МПВ спостерігався перехід тромботичного процесу на камбалоподібні синуси. У пацієнтів другої групи флотуючий тромб у стегновій вені не спостерігався, у 15 – тромб локалізувався на відстані 12см від сафено-феморального співгирла, у 7 – на рівні нижньої третини стегна. У двох пацієнтів з ГВТФ МПВ спостерігався перехід процесу на литкові синуси. У двох пацієнтів із поєднанням ураженими ВПВ та МПВ тромб доходив до середньої третини стегна у системі МПВ і переходив на суральні синуси на гомілці. В зв’язку з загрозою тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА) у 26 (32,5%) хворих першої групи виконана термінова флебектомія, яка включала в себе: кросектомію (КЕ), при потребі тромбектомію, короткий стрипінг та дистальну катетерну склерооблітерацію. У 8 чоловік тромбектомія, КЕ, короткий стрипінг, дистальна катетерна склерооблітерація. У 15 хворих із 18 КЕ, короткий стрипінг з дистальною катетерною склерооблітерацією. Трьом хворим цієї групи виконали радіочастотну абляцію (РЧА) ВПВ через тромбовану ділянку ВПВ. У І групі хворих при наявності горизонтального рефлюксу в зоні трофічної виразки у 51 (64%) хворого виконано ехосклерооблітерацію пронизних вен. Висновки. Лікування пацієнтів з ХВН в стадії декомпенсації з трофічними виразками ускладненою гострим варикотромбофлебітом направлена на ліквідацію тромботичного процесу при ембологенних формах тромбофлебіту, корекцію порушень венозної гемодинаміки та ліквідацію гнійно-трофічного дефекту. Використання вакуум-терапії сприяє ранньому очищенню ран від нашарувань фібрину та ділянок некрозу, зменшенню площі та глибини рани, росту грануляцій, прискоренню крайової епітелізації.

Лікування хворих із притоковим варикотромбофлебітом

Василь Васильович Русин — 2024-11-27

Вступ. Вивчення гострого варикотромбофлебіту (ГВТФ) та опрацювання раціональних методів діагностики і лікування цього захворювання обумовлена його актуальністю серед захворюваннями вен нижніх кінцівок. Важливість ГФТФ пов’язана не тільки з його можливим трансфасціальним поширенням в систему глибоких вен, але й частими тромбоемболіями легеневої артерії (ТЕЛА), що досі потребує доопрацювання в правильності підходів до лікування. Мета. Розпрацювання та втілення у клінічну практику малоінвазивних способів лікування притокового гострого варикотромбофлебіту в залежності від клінічного стану хронічної венозної недостатності за СЕАР при ізольованому притоковому варикотромбофлебіті так і при переході процесу на стовбур великої підшкірної вени. Матеріали та методи. В хірургічній клініці КНП «ЗОКЛ ім. А. Новака» ЗОР м. Ужгород проліковано 37 хворих з притоковим ВТФ в басейні ВПВ з 2018 по 2023 рік. Чоловіків було 8(21,6%), жінок – 29 (78,4%). У 29 (78,4%) хворих спостерігався ізольований тромбоз варикозно змінених приток та колатералей без переходу на стовбур ВПВ, у 8(21,6%) пацієнтів. ВТФ переходив на стовбур ВПВ. Клінічний розподіл хворих за міжнародною класифікацією СЕАР був наступний: з клінічним класом С2-2,С3-15, С4-11, С5-6, С6-3 пацієнтів, де більша частина хворих 20(54,1%) мали клінічний клас С4-6. Результати досліджень та їх обговорення. У 6 пацієнтів з локалізацією процесу в медіальній додатковій гілці ВПВ виконали пункційну склеротерапію у місці впадіння у ВПВ флебоцентез з дистального відділу вени та склерооблітерація притоки. У двох пацієнтів із тромбофлебітом у зовнішній соромітній вені виконана пункційна склеротерапія у місці впадіння у ВПВ з наступною мініфлебектомією тромбованої притоки. У 7 пацієнтів із тромбофлеботичною оклюзією медіальної міжсафенної вени виконували склерооблітерацію у місцях впадіння у ВПВ та МПВ з флебоцентезом тромбованої вени. У зв’язку з небезпекою поширення тромботичного ураження через неспроможні вени на глибоку венозну систему при тромботичній оклюзії вени Леонардо рахували недоцільним використовувати флебоцентез. Хворих необхідно переводити на непрямі антикоагулянти. У пацієнтів із тромботичною оклюзією вени Леонардо та відсутністю неспроможних пронизних вен виконували склеротерапію тромбованої притоки у місці впадіння у ВПВ на фоні медикаментозного лікування. У 8 (21,6%) з 37 пацієнтів у патологічний процес варикозної трансформації, крім тромбованої притоки, частково був залучений і стовбур ВПВ. Висновки. Основною задачею лікування притокового варикотромбофлебіту є хірургічні способи запобігання переходу процесу на стовбур та неспромодні пронизні вени. Перехід притокового варикотромбофлебіту на стовбур ВПВ, клінічні прояви ХВН С4-6 за СЕАР, розширюють покази до збільшення об’єму хірургічного втручання.

Гастродуоденальні виразкові кровотечі у пацієнтів з коморбідними захворюваннями: особливості клінічного перебігу і тактики лікування

Володимир Олександрович Шапринський — 2024-11-27

Вступ. Гастродуоденальні виразкові кровотечі є одними з найчастіших випадків, що вимагають надання невідкладної медичної допомоги. Поширеність шлунково-кишкових кровотеч сягає 170 випадків на 100 тисяч дорослого населення. Незважаючи на прогрес у лікуванні таких хворих, загальна летальність при виразкових кровотечах становить 10-15%, а летальність при оперативних втручаннях на висоті кровотечі складає від 20 до 40%. Важкі супутні захворювання у 60-90% пацієнтів погіршують їхній стан і значно збільшують ризик летальності після оперативного втручання при гострих виразкових гастродуоденальних кровотечах. Мета дослідження: покращити безпосередні та віддаленні результати лікування хворих з шлунково-кишковими виразковими кровотечами в умовах поліморбідності шляхом вивчення особливостей клінічного перебігу і тактики лікування гастродуоденальних виразкових кровотеч. Матеріали та методи. Проведений аналіз результатів клінічного обстеження та лікування 215 хворих з виразковими гастродуоденальними кровотечами. Середній вік пацієнтів становив 51,4±0,54 років. Чоловіків було 116 (53,9%) та 99 (46,1%) жінок. До основної групи спостереження увійшли 163 (75,8%) хворих з кровотечами з гострих і хронічних виразок шлунка і дванадцятипалої кишки з важкою супутньою патологією. Контрольну групу склали 52 (24,2%) пацієнти з гастродуоденальними кровотечами з гострих і хронічних виразок шлунка та дванадцятипалої кишки без важких супутніх захворювань. У всіх хворих кровотечу було діагностовано на основі клінічних ознак та проведеної фіброезофагогастродуоденоскопії. Для зупинки кровотечі ми використовували методи неоперативного (ендоскопічного + медикаментозного) та оперативного гемостазу. Результати дослідження та їх обговорення. У пацієнтів основної групи симптоматика шлунково-кишкових виразкових кровотеч проходила атипово, а провідною ознакою кровотечі у даної категорії хворих було наявність мелени – у 88,4% випадків. У 14 (8,6%) пацієнтів з коморбідними захворюваннями через атипову клінічну картину, гастродуоденальні кровотечі були діагностовані несвоєчасно, що в подальшому вплинуло на якість надання медичної допомоги. Для 206 (95,8%) пацієнтів з гострими гастродуоденальними виразковими кровотечами основним напрямком лікування було виконання ендоскопічного гемостазу та призначення курсів гемостатичної терапії. Серед ендоскопічних методів зупинки кровотечі обколювання судинозвужувальними та склерозуючими розчинами кровоточивої судини виконано у 74 (35,9%) хворих; у 68 (33%) хворих використано кліпування; аргоноплазмова коагуляція – у 36 (17,5%) та використання поєднаних методів – у 28 (13,6%) хворих. Гастродуоденальні виразкові кровотечі, які не вдалося зупинити медикаментозними та ендоскопічними методами гемостазу, а також рецидивуючі кровотечі підлягали хірургічній корекції. 38 (17,67%) хворим було виконано наступні операції: висічення виразки – у 17 (44,74%) хворих, екстериторизація виразки – у 8 (21,1%) пацієнтів з подальшою дуоденопластикою та пілородуоденопластикою, секторальна резекція шлунку – у 6 (15,79%), резекція шлунку за Більрот-І – у 4 (10,53%) хворих та прошивання виразки – у 3 (7,89%) хворих. Висновки. Клінічна симптоматика шлунково-кишкових виразкових кровотеч у хворих з коморбідними захворюваннями протікає атипово та в 8,6% випадків діагностується несвоєчасно. Комплексне лікування виразкових гастродуоденальних кровотеч у пацієнтів з коморбідними захворюваннями із застосуванням сучасних методів ендогемостазу та консервативної терапії в більшості випадків дозволяє домогтися остаточної зупинки кровотечі.

Заслуженому лікарю України, доктору медичних наук, професору кафедри хірургічних хвороб медичного факультету Ужгородського національного університету Василю Русину – 75

2024-11-27

Заслуженому лікарю України, доктору медичних наук, професору кафедри хірургічних хвороб медичного факультету Ужгородського національного університету Василю Русину – 75

Судово-токсикологічне дослідження речових доказів із метою визначення етіологічних факторів масового отруєння при використанні бойових отруйних речовин

Ганна Андріївна Білецька — 2024-11-27

Бойові дії під час війни завжди супроводжуються підривом та знищенням різних сфер життєдіяльності населення на тих територіях, де вони відбуваються. Здоров’я та життя людей піддаються великим ризикам, тому що ворог цілеспрямовано руйнує соціальні сфери, економіку, екологію, вбиває людей. Україна – не є виключенням. Ворог робить це цілеспрямовано, цинічно порушуючи норми ведення бойових дій, мирних домовленостей і резолюцій ООН. В такий непростий для нашої держави час ми розуміємо, що існує величезна загроза використання серед інших видів зброї ще і хімічна – для масового знищення військових та цивільних, тому що звичайні засоби ведення війни агресором виявляються мало ефективними для нього на практиці, а наша сторона – не повністю готова до воєнних дій із застосуванням зброї масового ураження хімічного походження, бо не маємо належного досвіду. За останні роки та сьогодні ми бачимо, що на тлі ймовірного застосування такого роду зброї виникають нові тенденції, що є альтернативою використання зброї масового ураження: навмисне руйнування об’єктів з ядерними і хімічними компонентами, цілеспрямоване пошкодження цивільних промислових об’єктів для досягнення цілі в збройному протистоянні країн. Метою та завданням цієї роботи став аналіз сучасних поширених наукових даних про види бойових отруйних речовин та їх ідентифікації для підвищення знань про можливості судово-токсикологічного дослідження при проведенні судово-медичної експертизи в разі масового отруєння при використанні бойових отруйних речовин. Авторка в своєму дослідженні зазначає, що в ході війни на території України знищено багато об’єктів інфраструктури, величезні людські втрати, але супротив українців ворогу продовжується і тому існує ймовірність використання зброї масового ураження хімічного походження. Одним із завдань судової медицини є надання допомоги органам охорони здоров’я задля поліпшення якості лікувально-профілактичної роботи: зниження захворюваності, смертності, підвищення якості медичних послуг, профілактика медичних помилок, травматизму, отруєнь і т. ін. У зв’язку з цим судово-медична експертиза призначається у разі різних надзвичайних ситуацій, в тому числі і при масових отруєннях внаслідок використання ворогом зброї масового ураження. Авторка наводить історичні факти використання бойових отруйних речовин під час військових конфліктів, перші з котрих датуються до нашої ери. Вказує правові акти, що забороняють військове застосування бойових отруйних речовин та зазначає, що сьогодні максимальна кількість БОР зберігається в США та країні-агресоре, також таку зброю має Китай, Франція, Індія тощо. Автор аналізує міркування вчених про ефективність застосування токсичних речовин в Першій світовій війні: вона була багато в чому перебільшена психологічним шоком від застосування бойових отруйних речовин, як нової, раніше невідомої зброї. Також свою роль в такому перебільшені і відсутність засобів захисту від тих отруйних речовин. Але, враховуючі прогресуючий розвиток хімічної промисловості, досвід епізодичного використання в різні часи нових «перевірених» БОР, наявність індивідуальних засобів захисту у військових, на сьогодні складається доволі жахлива картина її використання на сучасному етапі. Далі авторка наводить різні класифікації отруйних речовин, серед яких для воєнної медичної служби та судових медиків більш прийнятними є такі: тактична (за характером впливу на живий організм), за швидкістю настання вражаючої дії, за поведінкою на місцевості в умовах бойового застосування, судово-медична (за механізмом впливу на організм). Аналізуючи комплекс заходів по захисту від БОР, автор зазначає, що обов’язково має бути такий алгоритм: індикація або виявлення, дегазація, дезінфекція, а також використання засобів індивідуального захисту (протигази, ізолюючі дихальні апарати, плащі, костюми з прогумованої тканини спільно із засобами захисту шкіри фільтруючого типу, антидоти, захисні креми, протихімічні препарати) і колективної хімічного захисту. Також ці дії супроводжується збором анамнезу, епідеміологічних даних, визначенням клінічної картини отруєння та безпосередньо – судово-токсикологічним дослідженням (загальним та цілеспрямованим), при проведенні якого використовуються методи для виділення, виявлення та кількісного визначення токсичних речовин і здійснюється у відділеннях судово-медичної токсикології бюро судово-медичної експертизи. Особливостями судово-токсикологічного аналізу є: величезна різноманітність об’єктів аналізу (біологічні рідини, внутрішні органи трупів, харчові продукти, предмети домашнього вжитку, залишки лікарських речовин, одяг та ін.); незначна кількість токсичних речовин, необхідність проведення дослідження токсичних речовин у присутності їх метаболітів та домішок біологічного матеріалу; необхідність оцінки результатів аналізу, оскільки при використанні високочутливих реакцій та методів можливе виявлення не тільки сполуки, яка спричинила отруєння, а й деяких інших речовин – складових клітин і тканин організму, також лікарських речовин, застосованих з терапевтичною метою в якості антидоту. Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної токсикології бюро судово-медичної експертизи регламентують методику проведення такого дослідження, що допомагає надавати отруєним людям кваліфіковану медичну допомогу та удосконалювати профілактичні заходи. Спільна робота судово-медичної служби із клініцистам та військовими є важливим фактором в наданні кваліфікованої медичної допомоги та ліквідації наслідків використання бойових отруйних речовин супротивником. Однією з багатьох ланок встановлення причини масового отруєння військових та населення є судово-токсикологічне дослідження речових доказів, що здійснюється у відділеннях судово-медичної токсикології бюро судово-медичної експертизи. Використання БОР в ході війни – це злочин, що має речові докази, які і піддаються судовим експертизам. Правники в таких випадках мають бути освіченим щодо можливостей судово-токсикологічного дослідження при проведенні судово-медичної експертизи в разі масового отруєння від використання БОР.

Параклінічна оцінка ефективності лікування хронічного катарального гінгівіту у пацієнтів-військовослужбовців Збройних сил України

Василь Олександрович Білан — 2024-11-27

Вступ. Хронічний катаральний гінгівіт є одним з найпоширеніших захворювань пародонту, яке найчастіше зустрічається серед військовослужбовців ЗСУ. Постійний стрес, фізичне та психологічне навантаження, а також специфічні умови служби можуть сприяти розвитку даного захворювання. Незважаючи на його поширеність, проблема ефективного лікування хронічного катарального гінгівіту у військових залишається недостатньо дослідженою. На сьогоднішній день існує потреба в розробці більш ефективних і персоналізованих підходів до лікування, які враховують специфіку служби військовослужбовців, а також, що немало важливо, враховують психоемоційний стан даної когорти пацієнтів. Мета дослідження: оцінити клінічну ефективність запропонованого нами лікувального комплексу за для курації хронічного катарального гінгівіту у пацієнтів-військовослужбовців ЗСУ. Матеріали та методи. Лікування хронічного катарального гінгівіту було проведено 22 пацієнтам – військовослужбовцям ЗСУ, зокрема: 12 хворим (54,54 %) курація ХКГ проводилась розпрацьованим нами лікувальним комплексом (основна група) та 10 осо- бам (45,46 %), лікування проводилось за традиційною методикою (контрольна група). Задля кількісної оцінки клінічних ознак ураження тканин пародонта визначали: папілярно-маргінально-альвеолярний індекс (РМА); папілярний індекс кровоточивості (РВІ); гігієнічний стан порожнини рота характеризували за індексом Greene J. Vermillion J (ОHI – S). Ефективність проведеного лікування захворювань тканин пародонта оцінювали за наступними критеріями: «стабілізація», «клінічне благополуччя», «покращення», «без змін» та «погіршення». Результати дослідження. У результаті проведених досліджень встановлено, що у пацієнтів-військовослужбовців, у яких курація хронічного катарального гінгівіту здійснювалась за допомогою розпрацьованого нами лікувального комплексу «стабілізація» стану тканин пародонту об’єктивізувалась у 66,67 % пролікованих проти 20,0 % пацієнтів контрольної групи, у яких лікування хронічного катарального гінгівіту проводилось згідно традиційних методик, р1<0,01. При цьому, у пацієнтів з хронічним катаральним гінгівітом основної групи визначали редукцію значень параклінічних індексів стосовно вихідних даних: РМА – на 95,38 %, РВІ – на 80,56 %, OHI-S – на 50,0 %, р,р1<0,01. Висновки. Таким чином, результати клінічних досліджень переконливо довели ефективність застосування розпрацьованого нами лікувального комплексу для курації хронічного катарального гінгівіту у пацієнтів-військовослужбовців ЗСУ, що підтверджувалось позитивною динамікою параклінічних індексів РМА, РВІ, OHI-S та «стабілізацією» стану тканин пародонта.

Дослідження показників стоматологічного здоровʼя пацієнтів молодого віку та їх звʼязку з пришийковою патологією зубів

Ірина Іванівна Заболотна — 2024-11-27

Вступ. Стоматологічне здоров’я є важливою складовою загального здоров’я людини. Мета дослідження. Оцінити стоматологічний статус пацієнтів молодого віку, провести аналіз можливих звʼязків між його показниками і пришийковою патологією зубів. Матеріали та методи. Проведене обстеження 272 осіб (174 жінок і 98 чоловіків) 18-44 років включало клінічний огляд, індексну оцінку стану твердих тканин зубів і пародонта, визначення рівня гігієни ротової порожнини. В залежності від виду і наявності пришийкової патології зубів пацієнти були розподілені на групи дослідження. Результати дослідження та їх обговорення. Поширеність карієсу зубів серед обстежених була високою (92,6%), інтенсивність відповідала середньому рівню (КПВ зубів 8,34±5,27). У пацієнтів з ерозією (Е) у 6,9 рази частіше була діагностована місцева гіпоплазія емалі, ніж у пацієнтів із клиноподібним дефектом (КД), і у 3,6 і 5,8 рази при порівнянні з пацієнтами з пришийковим карієсом (ПК) і без пришийкової патології зубів, відповідно (р<0,05). Спостерігався звʼязок між виникненням місцевої гіпоплазії і Е емалі, системної гіпоплазії емалі і ПК (р<0,05). Поширеність запальних захворювань тканин пародонта склала 64,0%. Середні показники індексу РМА відповідали легкому ступеню тяжкості гінгівіту. Рецесія ясен була діагностована у 4,8 рази частіше у пацієнтів зі сполученими ураженнями зубів, ніж у пацієнтів без пришийкової патології. Спостерігався звʼязок між рецесією ясен і КД (р<0,001). В обстежених із КД рецесія ясен діагностувалась у 2,8 і 5,6 рази частіше при порівнянні з обстеженими з ПК і без пришийкової патології зубів, відповідно. Рецесія ясен збільшувала показники поширеності та інтенсивності гіперестезії (р<0,05). Був визначений звʼязок між значеннями індексу кровоточивості ясен і показниками індексів зубного нальоту Green-Vermillion і Sillness-Loe (р<0,05). Висновки. Значна кількість обстежених потребувала комплексного лікування стоматологічної патології і професійної гігієни порожнини рота. Визначені звʼязки між показниками стоматологічного здоровʼя і пришийковою патологією зубів рекомендуємо враховувати при розробці лікувально-профілактичних заходів для підвищення їх ефективності на індивідуальному рівні.

Седація у стоматології амбулаторній та щелепно-лицевій хірургії. Теорія та практика

Роксолана Юріївна Кручак — 2024-11-27

Протягом останніх десятиліть використання медикаментозної процедурної седації в амбулаторних умовах набуло значної популярності завдяки розширенню лікувальних можливостей для лікаря і збільшення комфорту для пацієнта. Помірна медикаментозна седація дозволяє хворим краще переносити лікувальні та діагностичні маніпуляції, уникати операційного стресу та повʼязаних із ним тривог, страху та болю. Це має велике значення для широкого кола пацієнтів. Наприклад, хворі на супутню артеріальну гіпертензію, з порушенням серцевого ритму та ішемією міокарда за умови проведення седації під час амбулаторних втручань уникають можливості декомпенсації кардіальної патології. У дітей, хворих похилого віку або пацієнтів з особливими потребами будь-яка госпіталізація, що повʼязана з вимушеною розлукою з родиною, повʼязана з психологічною травмою. Тому проведення невеликих за травматичністю та тривалістю лікувальних та діагностичних процедур під седацією в амбулаторних умовах є актуальним. До переваг амбулаторної анестезіології відносять економічну доцільність, зручність для хворого, зниження ризику тромботичних ускладень та госпітальної інфекції, підвищення ефективності роботи лікарняних ліжок. Сучасна анестезіологія має багатий арсенал методик та ліків для проведення анестезіологічного забезпечення амбулаторних операцій, але питання пошуку оптимальної схеми для седації, оцінки її адеквації та засобів моніторингу стану пацієнта залишаються актуальними та потребують поглибленого вивчення. В даному огляді представлені сучасні рекомендації з проведення процедурної седації у дорослих та дітей в амбулаторних умовах. Розглянуто питання забезпечення седації у стоматології та амбулаторній щелепно-лицевої хірургії. Детально обгрунтовано та введено визначення поняття седації, психоемоційного комфорту та дискомфорту. Детально висвітлена патофізіологія психоемоційного дискомфорту та передопераційного стресу. Згідно з сучасними даними, переглянуто завдання поставлені перед анестезіологом: досягнення психоемоційного гальмування (як основи комфортного перебування в стоматологічному кріслі), а не пригнічення свідомості, як це було раніше. Детально проаналізовано ускладнення, що виникають при проведенні анестезії, відзначено їх зв’язок з віком, супутньою патологією, медичними препаратами для проведення анестезії, компетентністю лікаря. Представлено клінічну картину седації залежно від пригнічення свідомості, дихання, гемодинаміки (ADA та ASA. 2016). Представлено детальний опис стану мінімальної седації (анксіолізис), помірної седації (седація у свідомості), глибокої седації та загального знеболення. Особливу увагу приділено забезпеченню безпеки пацієнта, пов’язаної з підтримкою прохідності дихальних шляхів та гемодинаміки. Докладно представлені методи седації з позиції як сучасних, світових даних, і особистого досвіду авторів. Вказані методи введення препаратів: ентеральний, парентеральний, до якого можна віднести досить популярний сьогодні – інтраназальний метод введення. Окремо обговорено специфічні проблеми седації, наявність рухової активності, психоемоційного збудження, нав’язливого кашлю. Описано ймовірні причини розвитку цих проблем, зокрема зв’язок психоемоційного збудження з дисрегуляцією ГАМК-ергічної та дофамінергічної систем. Наведено сучасні дані про інтраопераційний моніторинг як важливий компонент забезпечення безпеки пацієнта під час седації. Крім Гарвардського стандарту, рекомендується застосування капнографії та моніторингу глибини седації за допомогою біспектрального індексу.

Транскутанна оксиметрія ангіосом верхньощелепної та лицевої артерій при системному червоному вовчаку

Іван Іванович Лучин — 2024-11-27

Вступ. Системний червоний вовчак (СЧВ) – хронічне захворювання, що відноситься до групи ревматичних хвороб і характеризується аутоімунним ураженням сполучної тканини та судин із розвитком некрозів, крововиливів, тромбозів різних ділянок м’яких тканин, у тому числі і ротовій порожнині. На ранніх стадіях пародонтиту в мікросудинах ясен та прилеглих відділах пародонту можна спостерігати ознаки пошкодження викликані порушенням їхньої перфузії киснем (tcpО2) Мета дослідження. Визначити транскутанне напруження кисню та вуглекислого газу ангіосом верхньощелепної та лицевої артерії у хворих на СЧВ з ураженим пародонтом. Матеріали і методи. У роботі проаналізовано результати обстеження 50 хворих на СЧВ (10 чоловіків та 40 жінок) віком від 20 до 55 років, які проходили лікування в ревматологічному відділенні КНП «ЗОКЛ ім. А. Новака» ЗОР. В залежності від форми перебігу відібрані по 10 хворих, яким проводилось транскутанне визначення tcpCO2 та tcpO2 в ангіосомах верхньощелепної та лицевої артерій. Результати: найбільші значення перфузії тканин киснем спостерігаються у ангіосомах верхньої щелепи (230 мм. рт. ст) порівняно із ангіосомами нижньої щелепи, де цей показник коливався в межах 81 мм. рт. ст. найбільші середні значення транскутанного напруження вуглекислого газу спостерігали у пацієнтів із важкою формою СЧВ. Напруження tcpO2 у верхній щелепі більше, як у нижній, враховуючи більше розгалуження колатерального кровоплину на верхній щелепі за рахунок анастомозів m. buccinator та m. masseter. При цьому tcpCO2 досягає максимального значення у зоні найнижчих показників tcpO2 як на верхній так і нижній щелепі. Висновки: Найменше значення трансутанного напруження кисню встановлено у хворих із важкою формою СЧВ де ІРП становив 1,14±2,6 на нижній щелепі ( p>0.05). Найвищий показник транскутанного напруження вуглекислого газу встановлено у пацієнтів із важкою формою СЧВ як на нижній так і на верхній щелепі ( p>0.05).

Синус-ліфтинг із бічним доступом: огляд літератури та клінічний випадок

Дмитро Миколайович Стрільчук — 2024-11-27

Вступ. Після видалення молярів верхньої щелепи та перед імплантацією у цій ділянці аугментації дна гайморової пазухи (синус-ліфтингу) потребують 54,2% пацієнтів. Методологія та методи дослідження. Було проведено огляд сучасних англомовних літературних джерел бази PubMed та проаналізовано клінічний випадок з власної практики. Результати та обговорення. Синус-ліфтинг латеральним доступом є провідним методом аугментації дна гайморової пазухи. Перевагою латерального доступу над крестальним є можливість бачити шнейдерову мембрану та гайморову пазуху у ході маніпуляції. Під час синус-ліфтингу для кісткової пластики можуть застосовуватися автотрансплантати (автографти), алографти, ксенографти, алопластичні матеріали. У зв’язку з високою остеогенною потужністю та остеокондуктивними і остеоіндуктивними властивостями, золотим стандартом вважається автографтний матеріал. Синус-ліфтинг може проводитися як окреме преімплантаційне втручання або з одночасним встановленням імпланта. Клінічний випадок. Чоловік віком 38 років звернувся зі скаргами на відсутність зуба. За даними конусно-променевої комп’ютерної томографії, залишкова висота кістки у ділянці планованої імплантації становила 1,55 мм. Було прийнято рішення проводити синус-ліфтинг латеральним доступом. Кістковий дефект було заповнено 5 мм3 аутологічної кісткової стружки, після чого мукопериостальний клапоть повернули на місце та зафіксували. Контрольні огляди з рентгенографією через 10 днів та 3 міс виявили відсутність запалення та належне ущільнення автографту. Висновки. Синус-ліфтинг латеральним доступом – це надійний прогнозований метод аугментації дна гайморової пазухи. Успіх синус-ліфтингу залежить від індивідуальних характеристик пацієнта, практичного досвіду і мануальних навичок лікаря, обраних матеріалів та інструментів, а також від відповідності методу лікування клінічній ситуації даного пацієнта.

Оцінка та порівняння впливу однобічного заднього і переднього перехресного прикусу на м’язово-суглобовий стан зубощелепного апарату

Катерина Ігорівна Хомяк — 2024-11-27

Перехресний прикус характеризується зворотнім співвідношенням одного чи кількох зубів і включає в себе багато різновидів. Особливістю саме перехресного прикусу є характерне ураження лише однієї півдуги або обидвох дуг двосторонньо із впливом на функціональний структурний розвиток. Найчастішими і ті, які мають найбільший вплив на фунціонування всього зубощелепного апарату є однобічний задній і передній перехресний прикус. Вивчення та розуміння впливу перехресного прикусу на жування на функціонування зубощелепного апарату є шляхом до досягнення здорової стоматогенної системи. Метою дослідження є аналіз та порівняння впливу однобічного заднього і переднього перехресного прикусу на функціонування м’язово-суглобового комплесу та його вплив на виникнення дисфункційних станів СНЩС. Загалом було обстежено 47 осіб віком від 7 до 39 років, відповідно у період змінного та постійного прикусу. У залежності від виду прикусу пацієнти були поділені на дві групи. До першої групи увійшли 26 осіб віком від 7 до 34 років зі встановленим однобічним заднім перехресним прикусом. До другої групи увійшло 21 пацієнти віком 7–39 років із переднім перехресним прикусом. У обох групах використовували основні методи дослідження (клінічне обстеження, пальпація жувальних м’язів та скронево-нижньощелепних суглобів) та додаткові (фотометрія, аксіографія, електроміографія). Це порівняльне дослідження між жуванням при однобічному передньому перехресному прикусі та однобічному задньому перехресному прикусі було проведено на основі частоти жувальних циклів у зворотній послідовності та дало змогу отримати наступні дані. Результати показали, що поширеність жувальних циклів у зворотній послідовності при передньому перехресному прикусі (без залучення будь-яких задніх премолярів і/або молярів) становила приблизно 8–9% на стороні перехресного прикусу і приблизно 7–13% на здоровій стороні. Відсоток циклів жування у зворотній послідовності у пацієнтів із одностороннім заднім перехресним прикусом виявився значно вищим, ніж на здоровій стороні чи передній стороні перехресного прикусу, демонструючи поширеність 59% з м’яким болюсом і 72% з жорстким болюсом. Таким чином, вплив неправильного прикусу на жувальну функцію залежить від функціональної ролі зубів, залучених до неправильного прикусу, і, відповідно, вплив передніх зубів на жувальний цикл у фронтальній площині значно відрізняється від задніх зубів.

Оцінка рівня простагландину Е2, тромбоксану B2 та лейкотрієну B4 у нирках при змодельованому нефриті Хеймана під впливом безклітинних кріоконсервованих біологічних засобів

Федір Володимирович Гладких — 2024-11-27

Вступ. Захворювання нирок яке характеризується відкладення імунних комплексів на базальній мембрані клубочка має назву мембранозна нефропатія (МН). Хоча кінцевою метою лікування цього органоспецифічного аутоімунного захворювання є припинення імунної відповіді на PLA2R або інші антигени подоцитів, повільне зниження титрів циркулюючих антитіл після лікування ставить подоцити під загрозу подальшого пошкодження. У якості потенційних засобів для лікування хворих на МН нашу увагу привернули безклітинні кріоконсервовані біологічні засоби (БКБЗ), зокрема – кріоекстракт плаценти (КЕП), кріоекстракт селезінки (КЕС) та кондиціоноване середовище мезенхімальних стовбурових клітин (КС-МСК). Мету дослідження – охарактеризувати рівень простагландину (ПГ) Е2, тромбоксану (Тх) B2 та лейкотрієну (ЛТ) B4 у нирках щурів при змодельованому нефриті Хеймана під впливом безклітинних кріоконсервованих біологічних засобів. Матеріали та методи. Аутоімунний нефрит (АІН) відтворювали за методикою Heymann W.R. та співав. Дослідження ефективності БКБЗ при АІН проведені на 42 шурах-самцях. На 70 день експерименту щурів виводили з експерименту та екстирпували нирки. Для отримання гомогенату нирки промивали холодним (+4°С) ізотонічним 1,15 % розчином КCl та гомогенізували. Вміст ПГЕ2, ЛТВ4 та ТхВ2 визначали імуноферментним методом за допомогою стандартних наборів для імуноферментного аналізу (Neogen Corporation, США). Результати досліджень та їх обговорення. Експериментальні дослідження показали, що у щурів на тлі розвитку АІН відбувається кратне зростання вмісту досліджуваних ейкозаноїдів у тканині нирок. Застосування референс-препарату канефрону викликало зниження вмісту досліджуваних ейкозаноїдів у тканинах нирок щурів з АІН на 19,0–23,6 % в середньому. На тлі введення досліджуваних БКБЗ найвиразніші зміни відмічено з боку вмісту ЛТВ4. Оцінка рівня ТхВ2 у нирках щурів з АІН на тлі введення БКБЗ показала, що зазначений ейкозаноїд найвиразніше знизився (р˂0,001) на тлі застосування КС-МСК (44,4%). Введення КЕС та КЕП призвело до співставного зниження рівня ПГЕ2 у тканинах нирок щурів з АІН відповідно на 26,4% (р˂0,001) та на 26,7% (р˂0,001). Висновки. На тлі введення КЕП вміст ЛТВ4 у щурів з АІН знизився (р=0,005) на 42,9%. Оцінка вмісту ПГЕ2 у тканинах нирок щурів з АІН показала, що найвиразніше вказаний показник знизився (р˂0,001) на тлі введення КС-МСК (43,5%). Вміст ТхВ2 аналогічно найвиразніше знизився (р˂0,001) на тлі застосування КС-МСК (44,4%).

Особливості мікробіому товстої кишки за легкого перебігу COVID-19

Максим Олександрович Соколенко — 2024-11-27

Стабільність композиції і фізіологічних функцій товстокишкового мікробіому підтримується специфічними механізмами симбіозу з макроорганізмом, який сформувався у процесі тривалої адаптації спільного існування у формі єдиної екологічної системи. Виявлення особливостей мікробіоти товстої кишки хворих на інфекційні патології, в тому числі і на COVID-19, продовжує привертати особливу увагу науковців. Мета дослідження: дослідити та проаналізувати товстокишковий мікробіом людини за легкого перебігу COVID-19, у тому числі в порівняльному аспекті з показниками практично здорових осіб. Матеріали та методи. Мікробіологічне (бактеріологічне та мікологічне) обстеження клінічного матеріалу (випорожнення) провели у 24 хворих на ковід-асоційовану позалікарняну пневмонію легкого ступеня тяжкості перебігу та у 29 практично здорових добровольців, які не пред’являли будь-яких скарг на порушення функцій шлунково-кишкового тракту і вважали себе практично здоровими. Серед учасників дослідження було 52,84 % (28) жінок та 47,16 % (25) чоловіків. Середній вік учасників дослідження становив − 40,16±5,25 року (від 29 до 48 років). Клінічний матеріал (остання порція свіжих фекалій) забирали стерильним шпателем і поміщали у стерильні аптечні флакони. Виділення та ідентифікацію ізольованих чистих культур проводили за загальноприйнятими методиками. Електронну базу даних створювали в програмі Excel® 2016 (Microsoft). Статистичний аналіз проводили за допомогою прикладних програм MS® Excel® 2016™ та Statistica® 7.0 (StatSoft Inc., США). Достовірність даних для незалежних вибірок при розподілі масивів наближеному до нормального розраховували за t-критерієм Student, за нерівномірного розподілу – за критерієм U Wilcoxon-Mann-Whitney. Відмінності вважали достовірними за р<0,05. Результати. Встановлено, що у хворих на коронавірусну інфекцію легкового типу перебігу у товстій кишці формується стабільна тенденція до зниження популяційного рівня біфідобактерій і статистично достовірного зниження (Р<0,05) бактерії роду Lactobacillus. У протилежність цього, у товстій кишці хворих на COVID-19 формується стабільна тенденція до підвищення популяційного рівня ентеробактерій роду Proteus, бактерії роду Staphylococcus і дріжджоподібних грибів роду Candida. Популяційний рівень кишкових паличок практично не змінюється, але він у хворих на COVID-19 за легковим перебігу досягає найвищого рівня у товстій кишці (9,49±0,90 LgKУO/г). Спостерігається пониження на 60,05% біфідобактерій та у 3,92 рази лактобактерій у товстій кишці хворих на COVID-19 за легкого перебігу. Зменшення популяційного рівня та ролі у системі Quоrum sensing бактерій роду Bifidobacterium та Lactobacillus сприяє зниженню їх захисних функцій і контролю за саморегуляцією мікробіоти, що призводить до контамінації товстої кишки умовно патогенними ентеробактеріями E.сoli зі зміненими властивостями, E.сoli Lac-, ентеробактеріями роду Proteus, Klebsiella, Enterobacter та Citrobacter. Висновок. Зниження кількості у біотопі товстої кишки бактерій роду Bifidobacterium і Lactobacillus у пацієнтів з СOVID-19 за легкого перебігу сприяє контамінації кишечника умовно патогенними ентеробактеріями, популяційний рівень яких досягає значень, за яких можливий розвиток інфекційно-запальних процесів.

Пам’яті кандидата медичних наук, доцента Долгош Марії Юріївни

Колектив факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки — 2024-11-27

Пам’яті кандидата медичних наук, доцента Долгош Марії Юріївни

Якість життя пацієнтів з остеоартрозом скронево-нижньощелепного суглоба як критерій ефективності реабілітаційного втручання

Олег Олександрович Виноградов — 2024-11-27

Вступ. Широка поширеність остеоартрозу скронево-нижньощелепного суглоба та потреба у мультидисциплінарному підході до корекції його ознак зумовлюють необхідність створення програм реабілітації із використанням сучасних засобів фізичної терапії з позицій функціонального підходу. Мета дослідження: оцінити ефективність застосування засобів фізичної терапії у пацієнтів з остеоартрозом скронево-нижньощелепного суглоба за динамікою показників якості життя. Матеріали та методи: Обстежено 48 осіб з діагностованим остеоартрозом скронево-нижньощелепного суглоба. У осіб групи 1 (23 осіб) його корегували носінням індивідуальних розвантажуючих сплінтів. Особи групи 2 (25 осіб), крім того, отримували курс фізичної терапії – терапевтичні вправи для жувальних м’язів, м’язів обличчя, язика, передньої поверхні шиї та курс Transcutaneous electrical nerve stimulation за однополярною методикою для жувальних та скроневих м’язів. Тривалість впровадження корекції в обох групах становила 1 місяць. Якість життя оцінювали за опитувальниками OHIP-14, SF-36. Результати досліджень. У пацієнтів з остеоартрозом скронево-нижньощелепного суглоба визначено погіршення якості життя як з позицій стоматологічної дисфункції (за OHIP-14), так і неспецифічної якості життя, пов’язаної із здоров’ям (за SF-36). За результатми корегуючого втручання загальна позитивна динаміка шкали OHIP-14 становила в групі 1 45,2% (з 44,94±1,19 балів до 24,62±1,03 балів), в групі 2 – на 71,1% (з 45,18±1,13 балів до 13,04±0,49 балів) (p<0,05). Результатом застосування відновного втручання в обох групах було статистично значуще покращення досліджуваних показників підшкал SF-36 відносно вихідних параметрів (р<0,05) (крім підшкали Social Function опитувальника SF-36), але з статистично значущою перевагою показників групи 2 відносно групи 1 (р<0,05). Це можна обґрунтувати активним функціональним впливом на м’язово-суглобові компоненти дисфункції, а не тільки пасивним розвантаженням, яке дає сплінт. Висновки. Засоби фізичної терапії доцільно використовувати для покращення якості життя пацієнтів з остеоартрозом скронево-нижньощелепного суглоба та підвищення ефективності стоматологічної ортопедичної корекції.