Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Медицина»

Клініко-лабораторні маркери холедохолітіазу та його ускладнень

2026-05-29T09:02:56+03:00

Клінічна картина холедохолітіазу може значно варіюватися, оскільки запалення жовчних проток може бути безсимптомним (до половини випадків) або пов'язаним з різними симптомами та станами, починаючи від колік до потенційно небезпечних для життя ускладнень, таких як висхідний холангіт, біліарний панкреатит і т. д.
Мета дослідження – проаналізувати сучасні дані щодо клініко-лабораторних маркерів, які використовуються для діагностики холедохолітіазу та його ускладнень.
Дослідження ґрунтувалося на аналізі наукових джерел інформації із заданої тематики.
Ретроспективні дослідження демонструють, що комбінація показників сироваткового білірубіну, гамма-глутамілтранспептидази, лужної фосфатази та віку пацієнта має високу прогностичну цінність для визначення наявності каменів у жовчовивідних шляхах. Особливо важливими є маркери запалення, зокрема інтерлейкін-6, який у ранні терміни захворювання показує більшу точність у виявленні некротичних форм гострого біліарного панкреатиту у порівнянні з традиційним С-реактивним білком. Також встановлено, що оцінка печінкових проб, таких як аланінамінотрансфераза, може бути корисною для диференціації біліарної етіології панкреатиту, хоча має обмежену чутливість. Застосування комп’ютерної томографії, особливо з контрастуванням, залишається важливим інструментом для візуалізації ускладнень, хоча її чутливість у ранні терміни хвороби може бути недостатньою. Серед лабораторних маркерів виділяються також трипсиноген-2 у сечі і поліморфноядерна лейкоцитарна еластаза, проте їх клінічна доступність обмежена.
Застосування комбінації біохімічних та інструментальних досліджень дозволяє підвищити точність діагностики холедохолітіазу і прогнозування ускладнень, що має ключове значення для вибору адекватної лікувальної стратегії та зниження ризику тяжких наслідків.

Діагностика та лікування множинної базально-клітинної карциноми: опис клінічних випадків та огляд літератури

2026-05-29T09:19:45+03:00

Управління множинною БКК вимагає комплексного підходу, що включає ранню діагностику, знання сучасних методів лікування та індивідуальний вибір стратегії. Перспективи майбутніх досліджень полягають у трьох ключових напрямках: вдосконалення наявних методів лікування, зниження токсичності системної терапії та пошук нових біомаркерів для більш точної класифікації пацієнтів.
Мета роботи – на основі опису клінічних випадків та огляду сучасної літератури проаналізувати сучасні підходи до ведення пацієнтів з множинною базально-клітинною карциномою.
Здійснено науковий пошук за період з 2010 по 2025 рр. за первинною пошуковою стратегією "множинний базальноклітинний рак шкіри" (multiple basal cell skin cancer), "синдром Горліна Гольца" (Gorlin-Goltz syndrome) та комбінацією AND/OR в наукометричних базах MEDLINE (PubMed), Scopus, Web of Science.
Сучасні дослідження свідчать про те, що базально-клітинна карцинома є клінічно складною проблемою та потребує залучення мультидисциплінарної команди. Наші клінічні випадки ілюструють два різних сценарії: спорадичну множинну БКК на тлі хронічного сонячного пошкодження шкіри у літнього пацієнта та спадковий синдром Горліна. Хірургічна ексцизія, зокрема мікрохірургія Мohs, продемонструвала кращі показники контролю пухлини для базально-клітинної карциноми порівняно з променевою терапією. Отримані результати підкреслюють вищу ефективність хірургії у досягненні повного видалення пухлини та мінімізації рецидивів.
Множинна базально-клітинна карцинома є важливою клінічною проблемою, для діагностики та лікування якої необхідно залучати мультидисциплінарну команду та персоніфікований підхід. Пацієнти з множинною базально-клітинною карциномою потребують довічного нагляду та суворих заходів сонячного захисту для профілактики нових вогнищ.

Гнійний медіастиніт: мікробіологічна структура збудників та вибір оптимального антисептичного засобу для санації гнійно-запального процесу

2026-05-29T10:50:00+03:00

Гнійний медіастиніт характеризується важким перебігом і посідає особливе місце серед гнійно-септичних процесів, супроводжуючись високими показниками ускладнень та летальності. Актуальність проблеми зумовлена змінами етіологічної структури збудників, зростанням антибіотикорезистентності та необхідності оптимізації місцевої антисептичної терапії в післяопераційному періоді.

Мета дослідження: покращити результати лікування хворих з гнійним медіастинітом шляхом вивчення структури виділених збудників та визначення чутливості патогенної мікрофлори до антисептичних засобів.

Проаналізовані результати обстеження і лікування 59-ти пацієнтів із гнійним медіастинітом, які перебували на стаціонарному лікуванні протягом 2020-2025 років. Мікробіологічне дослідження біоматеріалу (вміст дренажів, змиви із середостіння, матеріал з післяопераційних ран та плевральної порожнини) виконували за загальноприйнятими методиками з видовою ідентифікацією збудників. Чутливість мікроорганізмів до декаметоксину, октенідину, хлоргексидину та повідон-йоду визначали методом двократних серійних розведень із встановленням мінімальної інгібуючої та мінімальної бактерицидної концентрації. Статистичну обробку проводили з використанням пакета STATISTICA, результати подано у вигляді М±σ.

Основними причинами розвитку гнійного медіастиніту були одонтогенні флегмони шиї (28,8%), ЛОР-асоційовані флегмони (23,7%) та ушкодження стравоходу різного ґенезу (30,5%). Встановлено переважання грампозитивної мікрофлори (54,33%), серед якої домінували Staphylococcus aureus. Серед грамнегативних збудників найчастіше виділяли Acinetobacter baumannii та Pseudomonas aeruginosa. Порівняльний аналіз чутливості мікроорганізмів до антисептичних засобів показав, що декаметоксин і октенідин мають статистично подібну виражену бактеріостатичну та бактерицидну дію порівняно з хлоргексидином і повідон-йодом (р<0,05).

Отримані результати свідчать про доцільність застосування декаметоксину та октенідину для місцевої санації при гнійному медіастиніті з урахуванням структури збудників та їх чутливості.

ПРОФЕСОР ЧОБЕЙ СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ (до 60-річчя від дня народження)

2026-05-29T13:05:46+03:00

ПРОФЕСОР ЧОБЕЙ СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ
(до 60-річчя від дня народження)

До питання об’єктивізації поширеності ендо-пародонтальних патологій

2026-05-29T12:53:55+03:00

В розрізі перспективи дослідження аспектів поширеності та специфіки лікування ендо-пародонтальних уражень серед різних досліджуваних вибірок пацієнтів, а також оцінки доцільності модифікацій існуючих алгоритмів до верифікації таких та прогнозування наслідків цільових втручань з урахуванням тенденцій до цифровізації в стоматологічній практиці, важливо об’єктивізувати частоту діагностики вищезгаданих порушень за даними доступної доказової бази, а також визначити аплікабельність та валідність клінічних та рентгенологічних критеріїв, які для цього застосовувалися.
Мета дослідження – проаналізувати та об’єктивізувати показники поширеності ендо-пародонтальних уражень на різних досліджуваних рівнях за результатами попередньо проведених досліджень, та оцінити зв’язок встановлених показників поширеності із іншими пацієнт-асоційованими факторами.
Дослідження було організовано як цільовий огляд літератури з елементами порівняльного узагальнення даних щодо поширеності ендо-пародонтальних уражень та факторів, асоційованих із частотою їх діагностики. До аналізу включали дослідження, які: 1) повідомляли показники поширеності ендо-пародонтальних уражень на рівні досліджуваних когорт пацієнтів чи вибірок проаналізованих зубів; 2) використовували визначені діагностичні критерії (клінічні та/або рентгенологічні) та/або класифікаційні підходи; 3) містили дані щодо зв’язку показників поширеності з іншими факторами (віком, статтю, пародонтологічним статусом, системними чинниками або локалізацією).
Результати проаналізованих досліджень демонструють, що ендо-пародонтальні ураження мають неоднорідний епідеміологічний профіль, який суттєво змінюється залежно від характеристик вибірки та застосованого діагностичного підходу. У різних когортах простежується асоціація патології з віком (із тенденцією до зростання частоти серед старших пацієнтів на пацієнт-орієнтованому рівні), однак на рівні зубів можливі інші піки поширеності, що вказує на вплив структури вибірки та методології підрахунку. У ряді досліджень також відзначено переважання важчих форм уражень (ІІ–ІІІ ступінь), що може бути наслідком ефекту “клінічного відбору” пацієнтів із більш вираженою симптоматикою.
Поширеність ендо-пародонтальних уражень характеризується значною варіабельністю та за результатами клінічних спостережень коливається в діапазоні 0,4-5%, тоді як за даними аналізу специфічних когорт пацієнтів та згідно даних рентгенологічних досліджень – в діапазоні до 14-31%. Така розбіжність зумовлена відмінностями у дизайні досліджень, використовуваних рівнях аналізу (серед досліджуваних когорт пацієнтів чи на рівні пулу досліджуваних зубів), застосованих класифікаціях та діагностичних підходах. У більшості робіт встановлено асоціацію показників поширеності ендо-пародонтальних уражень із фактором віку, наявністю та ступенем важкості пародонтиту, системними захворюваннями (передусім, цукровим діабетом) та локалізацією в проекції ділянці молярів нижньої щелепи.

Хірургічні аспекти мультидисциплінарного підходу до лікування дітей із синдромальною макроглосією

2026-05-29T13:00:10+03:00

Реструктуризація, гіпер- або гіпотонус, видозміна положення та форми язика, зазвичай, зі збільшенням розмірів відображається порушеннями його функціональної здатності та анатомо-топографічних співвідношень із оточуючими тканинами щелепно-лицьової ділянки.
Мета – аистематизувати досвід та установити закономірності хірургічних аспектів мультидисциплінарного підходу до лікування дітей із макроглосією.
Предметом наукового інтересу були пацієнти з підтвердженою або непідтвердженою, молекулярно-генетичним тестуванням, синдромальною патологією (n=13).
Зважаючи, що макроглосія є критерієм призначенням хірургічних утручань за умови порушення життєво важливих функцій, у роботі описані два клінічні кейси пацієнтів із підтвердженим та не підтвердженим молекулярно-генетичними тестами синдромом Becwith-Wiedemann, яким проводилася часткова резекція язика. Наголошено, що на ступені порушення функцій слід акцентувати увагу також при проведенні і плануванні ортодонтичного профілактичного лікування. Об’єктивна неможливість профілактики більшості синдромальних патологій, проявами яких є збільшений у розмірах язик, указує на необхідності зосередження у обмеженні його негативного впливу на ріст лицевого скелету. Консервативне лікування складається з заходів для зменшення запалення та кровотечі язика. Інвазивне хірургічне лікування, за необхідності, спрямоване на зменшення розміру, зберігаючи при цьому рухливість та функцію язика.
Завданням щелепно-лицевого хірурга у мультидисциплінарному супроводі пацієнтів із підтвердженою або непідтвердженою, молекулярно-генетичним тестуванням, синдромальною патологією при експліцитній макроглосії полягає у зменшені розмірів язика (субтотальна резекція) при збережені його функціональних можливостей. Це полегшує дихання, відновлює когнітивні функції, сприяє результативності ортодонтичного лікування пацієнтів та покращує якість життя.

Огляд. Виникнення бронхоспазму, викликаного фізичним навантаження у спортсменів високого рівня: поширеність, патогенез, діагностика та лікування

2026-05-29T12:36:06+03:00

Бронхоспазм, викликаний фізичним навантаженням (БФН), є поширеним функціональним порушенням дихальної системи серед спортсменів високого рівня та розглядається як важливий клінічний і спортивно-медичний виклик. Інтенсивні фізичні навантаження супроводжуються значним збільшенням вентиляції легень, що призводить до охолодження та дегідратації слизової оболонки дихальних шляхів, формування гіперосмотичного середовища та активації запальних механізмів. За даними сучасних досліджень, поширеність БФН у загальній популяції становить близько 7–10%, тоді як серед елітних спортсменів цей показник може досягати 20–50%, особливо у видах спорту з високим рівнем аеробного навантаження.
Мета дослідження – Проаналізувати та узагальнити сучасні наукові дані щодо поширеності, патофізіологічних механізмів розвитку, клінічних проявів, методів діагностики та підходів до профілактики і лікування бронхоспазму, викликаного фізичним навантаженням, у спортсменів високого рівня.
Проведено систематизований аналіз сучасних наукових джерел, опублікованих у міжнародних базах даних Medline, PubMed, Google Scholar та Scopus. Пошук здійснювали за ключовими словами: exercise-induced bronchospasm, elite athletes, sports asthma, spirometry, bronchial provocation tests, cardiopulmonary exercise testing. До аналізу включено клінічні дослідження, огляди та рекомендації, присвячені проблемі респіраторних порушень у спортсменів.
Встановлено, що ключову роль у розвитку БФН відіграють механізми гіпервентиляції, осмотичних змін поверхні дихальних шляхів, охолодження бронхів та повторних мікротравм бронхіального епітелію. Ці процеси призводять до активації клітин запалення, вивільнення медіаторів (зокрема лейкотрієнів), підвищення бронхіальної гіперреактивності та можливого ремоделювання дихальних шляхів. Клінічні прояви включають задишку, кашель, відчуття стискання в грудях, хрипи та зниження фізичної працездатності, однак у частини спортсменів стан може перебігати безсимптомно. Діагностика базується на об’єктивній оцінці функції легень із застосуванням спірометрії, бронходилатаційних тестів, бронхопровокаційних проб та тестів з фізичним навантаженням, зокрема евкапнічної довільної гіпервентиляції.
БФН є поширеним і клінічно значущим станом у спортсменів високого рівня, що може негативно впливати на спортивну продуктивність і функціональний стан дихальної системи. Неспецифічність симптомів часто ускладнює своєчасну діагностику, що обумовлює необхідність використання стандартизованих функціональних тестів. Рання діагностика, контроль факторів навколишнього середовища та застосування сучасних фармакологічних і нефармакологічних підходів дозволяють зменшити прояви БФН і покращити якість життя та спортивні результати атлетів.

Хронічна лакунарна ангіна: вплив на асоціативний мікробіом порожнини рота і окремі показники протиінфекційного захисту

2026-05-29T12:44:24+03:00

Хронічна лакунарна ангіна – це хронічний інфекційно-запальний процес, що локалізований в піднебінних мигдаликах та характеризується наявністю гнійних нальотів (гнійників) в лакунах (западинах) мигдаликів, а також їх збільшенням та набряком. Мікробіота людини функціонально пов’язана з чисельними інфекційно-запальними захворюваннями, проте лише невелика кількість досліджень стосується змін мікробіоти мигдаликів, зокрема за умов розвитку хронічної ангіни та її впливу на мікробіом порожнини рота.
Мета – дослідити таксономічний склад мікробіоти рота за хронічної лакунарної ангіни, оцінити мікроекологічні показники кожного таксону та визначити взаємовідносин мікробіоти з організмом хворих, їх вплив на окремі показники протиінфекційного імунітету та функціонування екосистеми «макроорганізм-мікробіом».
Досліджено клінічний матеріал від 148 пацієнтів раннього працездатного віку (15-35 років), з яких у 111 виявлена хронічна лакунарна ангіна. Мікробіологічне обстеження ротової рідини хворих і практично здорових добровольців здійснювали за класичними методами.
Встановлено, що головний мікробіом ротоглотки практично здорових людей раннього працездатного віку представлений автохтонними S. salivarius і бактеріями роду Lаctobacillus, а додаткова – S. sanguis, S. lactis, N. lactamicа, тоді як у хворих на хронічну лакунарну ангіну виявляються переважно S. aureus та S. pyogenes. Відповідно, це засвідчує про дестабілізацію мікробіому ротоглотки за хронічної лакунарної ангіни, а її перебіг створює різні умови для мікроорганізмів – від оптимальних до негативних.
Згідно отриманих результатів розвиток хронічної лакунарної ангіни у людей раннього працездатного віку (15–35 р.) призводить до дестабілізації таксономічного складу мікробіому ротоглотки з елімінацією автохтонних бактерій та її контамінація ротоглотки умовно-патогенними бактеріями та дріжджоподібними грибами роду Candida.

Особливості рівня ендотеліну-1 залежно від рівня інсуліноподібного фактора росту-1 у дітей із COVID-19 та мультисистемним запальним синдромом

2026-05-29T12:26:41+03:00

Порушення функціонування осі гормон росту (ГР) – інсуліноподібний фактор росту-1 (ІФР-1) у дітей, інфікованих SARS-CoV-2, зокрема зниження рівня ІФР-1 може мати не лише ендокринологічні наслідки, але й зумовлювати системні зміни, зокрема впливати на функціональний стан судинного ендотелію. Ендотелін-1 (ЕТ-1) розглядають як один із основних маркерів ендотеліальної дисфункції як у дорослому, так і в дитячому віці.
Мета дослідження: вивчити особливості рівня ендотеліну-1 залежно від рівня ІФР-1 у дітей, інфікованих SARS-CoV-2.
Проведено обстеження 78 дітей віком від 1 місяця до 17 років, з яких 63 мали COVID-19, а 15 – мультисистемний запальний синдром (MIS-C). Рівні ІФР-1 та ЕТ-1 визначали методом імуноферментного аналізу. Для аналізу взаємозв’язку між показниками використовували кореляційний аналіз, квартильну стратифікацію ІФР-1 та множинну лінійну регресію. Статистично значущими вважали відмінності при p<0,05.
Виявлено статистично значущі відмінності рівня ендотеліну-1 залежно від квартильного розподілу ІФР-1: у дітей із найнижчими рівнями ІФР-1 (1-й квартиль) рівень ЕТ-1 був достовірно вищим (17,81 (11,00; 30,09) пг/мл) порівняно з 3-м (9,66 (8,32; 12,73) пг/мл) і 4-м квартилями (9,75 (8,16; 12,36) пг/мл) (H=12,47; p=0,006). Встановлено наявність негативного кореляційного зв’язку між ІФР-1 та ЕТ-1 (rs=-0,38, р<0,001). За результатами множинного лінійного регресійного аналізу ІФР-1 залишався незалежним предиктором підвищення рівня ЕТ-1 після корекції на вік і стать (β=–0,38; p=0,001).
Зниження рівня ІФР-1 у дітей із COVID-19 та MIS-C асоціюється з підвищенням рівня ендотеліну-1, що свідчить про залучення осі ГР–ІФР-1 до механізмів формування ендотеліальної дисфункції при SARS-CoV-2-інфекції та обґрунтовує доцільність комплексної оцінки гормонально-судинних маркерів у педіатричних пацієнтів із тяжким перебігом COVID-19 та MIS-C.

Ефективність лікування нападу бронхіальної астми у підлітків із частковим контролем захворювання

2026-05-29T12:30:38+03:00

Метою дослідження було – оцінити ефективність лікування нападу бронхіальної астми з урахуванням показників гіперсприйнятливості дихальних шляхів до непрямих бронхоспазмогенних стимулів у підлітків із частковим контролем захворювання.
Ефективність лікування аналізували залежно від ступеня бронхіальної чутливості до дозованого фізичного навантаження у 40 підлітків із частково контрольованою бронхіальною астмою. Пацієнти були відібрані рандомізовано. Середній вік становив 14,3±0,2 року, тривалість захворювання – (8,0±0,4) років. З урахуванням індексу лабільності бронхів у підлітків із частковим контролем захворювання сформовано дві клінічні групи спостереження. До першої групи увійшли 16 підлітків з індексом лабільності бронхів понад 25%, до другої – 24 однолітки з менш виразною лабільністю дихальних шляхів (менше 25%).
Усім дітям проведено комплексне клініко-параклінічне обстеження, яке включало оцінку тяжкості бронхообструктивного синдрому, імунологічні дослідження І-ІІ рівнів, інфламатометрію конденсату видихуваного повітря та спірографію з бронхопровокаційними пробами. Індекс лабільності бронхів (ІЛБ) та неспецифічну гіперсприйнятливість дихальних шляхів до непрямих стимулів (фізичне навантаження) визначали за допомогою проби з фізичним навантаженням з подальшою інгаляцією бронхолітиків. Неспецифічну гіперсприйнятливість бронхів до прямих стимулів оцінювали за допомогою інгаляційної спірометричної проби з серійним розведенням гістаміну з визначенням провокаційної концентрації гістаміну (ПК20, мг/мл) і дози (ПД20, мг), яка могла обумовити зменшення ОФВ 1 на 20%.
Оцінка ефективності дезобструктивної терапії нападу бронхіальної астми у підлітків із частковим контролем захворювання свідчить про доцільність більш активного та розширеного лікування у перші дні лікування у підлітків з вираженою лабільністю дихальних шляхів, особливо у випадках належності дитини до кластера високого ризику розвитку тяжкого нападу захворювання за даними попереднього комплексного обстеження. Пацієнти з вираженою лабільністю бронхів частіше отримували глюкокортикостероїди у складі комплексної терапії, зокрема у 56,3% випадків – у формі системних лікарських засобів. Показники ризику застосування глюкокортикостероїдів у пацієнтів І групи (ІЛБ >25%) порівняно з ІІ групою (ІЛБ<25%) становили 1,5 [95% ДІ: 1,1-4,6] при співвідношенні шансів 5,3 [95% ДІ: 2,5-10,9].

Роль коморбідних станів у патогенезі та тяжкості перебігу COVID-19

2026-05-29T11:04:51+03:00

У статті представлено узагальнений аналіз сучасних наукових даних щодо ролі коморбідних станів у патогенезі та формуванні тяжкого перебігу COVID-19. Показано, що наявність супутньої патології є одним із провідних факторів, які визначають клінічний перебіг інфекції SARS-CoV-2, частоту госпіталізації, розвиток ускладнень та летальність. За даними клінічних досліджень, до 75% госпіталізованих пацієнтів із COVID-19 мають принаймні одне супутнє захворювання. Найпоширенішими коморбідними станами є артеріальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця та цукровий діабет 2 типу; також значну частку становлять хронічні захворювання легень, ниркова дисфункція, онкологічна патологія та захворювання травної системи. У роботі проаналізовано результати міжнародних і вітчизняних досліджень, що демонструють статистично значущий зв’язок між серцево-судинними захворюваннями та ризиком тяжкого перебігу COVID-19. Встановлено, що артеріальна гіпертензія асоціюється з підвищенням ризику розвитку тяжких форм інфекції більш ніж у 2 рази. Патогенетичним підґрунтям такого взаємозв’язку є взаємодія вірусу зі спайк-білком рецептора ангіотензинперетворюючого ферменту 2 типу (АПФ2), який бере участь у регуляції ренін-ангіотензинової системи. Після проникнення SARS-CoV-2 у клітину відбувається зниження експресії АПФ2, що призводить до втрати його вазодилятуючих, протизапальних та антифіброзних ефектів і сприяє ураженню серцево-судинної системи, легень і нирок. Окрему увагу приділено ролі ішемічної хвороби серця як коморбідного стану у формуванні гострого коронарного синдрому при COVID-19. Показано, що механізми його розвитку включають ендотеліальну дисфункцію, гіперкоагуляційний стан, запальну відповідь із формуванням «цитокінового шторму», дестабілізацію атеросклеротичних бляшок, пряму вірусну інвазію кардіоміоцитів через АПФ2 та розвиток тахіаритмій. Сукупність цих факторів зумовлює високий ризик тромботичних ускладнень і пошкодження міокарда. У статті також обговорюється дискусійне питання впливу інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину на перебіг COVID-19. Незважаючи на припущення щодо можливого підвищення експресії АПФ2 під впливом цих препаратів, клінічні дослідження не дають однозначного підтвердження їх негативного впливу на прогноз захворювання.
Таким чином, коморбідні стани, насамперед серцево-судинна патологія, відіграють ключову роль у визначенні тяжкості перебігу COVID-19. Їхній вплив реалізується через складні механізми порушення судинного гомеостазу, коагуляційного балансу та запальної відповіді. Подальші дослідження необхідні для чіткого визначення незалежного внеску окремих супутніх захворювань та оптимізації підходів до ведення пацієнтів із COVID-19 на тлі коморбідної патології.

Нейрокогнітивний профіль пацієнтів, які перенесли ішемічний інсульт

2026-05-29T11:24:56+03:00

Найвищий ризик розвитку депресії, тривоги, розладів пам’яті, сприйняття, виконавчих функцій, уваги та мислення спостерігається в перші 6 місяців після перенесеного ішемічного інсульту, тому від своєчасної діагностики когнітивних та психоемоційних порушень буде залежати якість життя пацієнта та прогноз захворювання.
Мета дослідження: дослідити особливості нейрокогнітивного профілю пацієнтів, які перенесли ішемічний інсульт, що матиме практичне значення у вигляді подальшої оптимізації лікування.
Обстежено 78 пацієнтів, які 3 місяці тому перенесли мозковий ішемічний півкульовий інсульт і знаходилися на етапі відновного періоду. Середній вік пацієнтів склав 63.6±5.3 роки. В контрольну групу увійшли 27 практично здорових осіб середнього віку 57,3±3.4 роки. Для оцінки нейрокогнітивного профілю використовували модифіковану шкалу Ренкіна (mRS), Монреальську шкалу оцінки когнітивних функцій (MoCA), батарею тестів для оцінки лобної дисфункції (FAB) та шкалу тривоги Гамільтона (HAM-A).
Пацієнти з помірними і вираженими функціональними розладами згідно mRS склали 74.4%. За шкалою МоСА спостерігалися менш виражені розлади уваги, орієнтації, впізнання, у порівнянні з контрольною групою (p˂0.01). За результатами тестування з допомогою шкали FAB в субтестах «розумова гнучкість і вербальна плавність», «програмування та рухові дії», «чутливість та перешкоди» було встановлені найбільш значущі відмінності у порівнянні з контрольною групою (p˂0.0001), що корелювало з підвищеним рівнем тривожності за шкалою HAM-A.
Результати дослідження пацієнтів, які перенесли ішемічний інсульт і знаходилися на етапі відновного періоду, продемонстрували ознаки ураження пірамідної системи у більшості пацієнтів (60,3%), що супроводжувалося руховим дефіцитом і корелювало з даними оцінювання за модифікованою шкалою Ренкіна. 2. Середній і вище середнього ступінь функціональних розладів корелював з нейрокогнітивними порушеннями та достатньо високим рівнем тривоги (34,6%).

Інноваційний комунікаційний ключ для підвищення комплаєнсу в медицині

2026-05-29T11:31:53+03:00

Ефективна комунікація є фундаментальною складовою успішного лікування та відновлення, адже саме через неї формуються довіра, мотивація та активна участь пацієнта у процесі терапії. Водночас у медичній практиці відчувається брак простих, структурованих інструментів комунікації, простих для запам’ятовування, адаптованих до особливостей взаємодії з пацієнтами. Не лише спеціалісти фізичної та реабілітаційної медицини, а і лікарі загальної практики та інших суміжних спеціальностей мають володіти знаннями в цій сфері. В зв’язку з цим навчання спеціальним навичкам комунікації з пацієнтами в сфері реабілітації стають дедалі актуальними.
Мета – розробка інноваційного комунікаційного інструменту у формі мнемонічної схеми, що поєднує стиль комунікації у сучасній реабілітаційній практиці з базовими компонентами спілкування з пацієнтом, який б сприяв покращенню комплаєнсу, розумінню та залученості пацієнта у реабілітаційний процес.
Проведено структурований бібліографічний огляд українських та західних наукових джерел з питань клінічної комунікації. На основі синтезованих даних розроблено інноваційний комунікаційний інструмент «(КПД)² + ЕНЗіМ», який об'єднує інструктивні та емоційно-емпатичні компоненти взаємодії з пацієнтом.
Розроблена нами модель складається з 6 ключів ефективної комунікації (КК - командуй, коментуй, ПП – прості фрази, повторюй, ДД - демонструй, доторкнись) + емпатичний компонент ЕНЗіМ (емпатія, неосудливе ставлення, залучення і міміка), які мають забезпечували зрозумілу, послідовну та тілесно-змістову взаємодію, що може сприяти психологічному комфорту пацієнта, зниженню тривожності та підвищенню комплаєнсу. Модель ключа покликана забезпечити структуровану, етично чутливу і гнучку комунікацію в реабілітаційних умовах, сприяти зниженню тривожності пацієнтів і підвищенню рівня їх участі у відновленні.
Розроблений інноваційний комунікаційний ключ «(КПД)² + ЕНЗіМ» є концептуально обґрунтованим та практично орієнтованим комунікаційним інструментом, який може бути ефективно інтегрований у щоденну клінічну практику медичних працівників для покращення комплаєнсу з пацієнтами в процесі реабілітації.

Поширеність гепатиту B та C серед пацієнтів з туберкульозом в епоху пандемії COVID-19 та війни: виклики, системні ризики та епідеміологічний прогноз (аналітичний огляд літератури)

2026-05-29T11:57:24+03:00

Туберкульоз (ТБ) та вірусний гепатит B (HBV) та C (HCV) залишаються актуальною глобальною проблемою охорони здоров'я. За даними ВООЗ, у 2023 році приблизно 296 мільйонів людей житимуть з хронічною інфекцією HBV, а 58 мільйонів – з хронічною інфекцією HCV. Пацієнти з туберкульозом мають підвищений ризик коінфекції вірусним гепатитом, що ускладнює лікування через підвищений ризик гепатотоксичності протитуберкульозних препаратів.
В огляді літератури проаналізовано поточні дані про поширеність маркерів вірусного гепатиту B та C серед пацієнтів з туберкульозом. Були розглянуті світові, європейські та українські показники коінфекції, а також фактори ризику їх виникнення. Систематичні огляди та метааналізи (2015–2025) вказують на підвищену поширеність HBV та HCV серед пацієнтів з туберкульозом порівняно із загальною популяцією, особливо в групах з високим соціальним ризиком та серед людей з ВІЛ-інфекцією. Наявність HBV або HCV пов'язана з підвищеним ризиком медикаментозного ураження печінки під час протитуберкульозної терапії, що підкреслює необхідність раннього скринінгу та персоналізованого ведення пацієнтів.
Військові дії в Україні створили додаткові ризики поширення інфекційних захворювань. Ще до початку повномасштабної війни Україна вже була серед країн з високим тягарем мультирезистентного туберкульозу. Війна призвела до руйнування медичної інфраструктури, переривання лікування пацієнтів з туберкульозом та хронічним вірусним гепатитом, масштабної внутрішньої та зовнішньої міграції населення, а також зменшення охоплення профілактичними програмами. А переривання протитуберкульозної терапії підвищує ризик розвитку медикаментозно-резистентних форм туберкульозу, тоді як перерване лікування HCV може призвести до прогресування фіброзу печінки.
Поточні міжнародні дані (2020–2024) підтверджують, що коінфекція вірусних гепатитів B та C з туберкульозом є поширеною та клінічно значущою проблемою, особливо в Європі. Обов'язковий скринінг на HBsAg та анти-HCV перед початком протитуберкульозного лікування є патогенетично виправданим та доцільним для своєчасної стратифікації ризику розвитку гепатотоксичних реакцій. Ведення пацієнтів з поєднаною патологією вимагає мультидисциплінарного підходу за участю фтизіатрів, інфекціоністів та гастроентерологів, а також регулярного лабораторного контролю функціонального стану печінки. Враховуючи актуальність проблеми для України, зокрема Закарпатської області, доцільно подальше проведення регіональних епідеміологічних досліджень для уточнення поширеності коінфекції та оптимізації клінічних алгоритмів ведення пацієнтів.

Персоналізована стратегія контролю артеріального тиску у пацієнта з артеріальною гіпертензією

2026-05-29T12:07:32+03:00

Вступ. Артеріальна гіпертензія є однією з найбільш поширених хронічних захворювань серцево-судинної системи та вагомим фактором ризику розвитку важких серцево-судинних ускладнень, тому має неабияке медико-соціальне значення.
Мета дослідження. Звернути увагу фахівців на важливість індивідуалізованого підходу до лікування пацієнтів з артеріальною гіпертензією.
Матеріали і методи. Аналіз клінічного випадку.
Результати дослідження та їх обговорення. Наведений клінічний випадок демонструє труднощі досягнення стабільного контролю артеріального тиску (АТ) у пацієнтки з гіпертонічною хворобою ІІІ стадії та дуже високим серцево-судинним ризиком. Корекція терапії, а саме заміна гідрохлортіазиду на індапамід як препарату тривалої дії є патогенетично обґрунтованою та відповідає сучасним рекомендаціям ESH/ESC, особливо у випадках резистентної або погано контрольованої артеріальної гіпертензії, що поряд з перенесенням прийому блокатора кальцієвих каналів на вечір дозволило забезпечити більш стабільний контроль АТ та покращити переносимість терапії без додавання додаткового гіпотензивного препарату. Варіабельність АТ та ранкове його підвищення слід розглядати як додаткові терапевтичні мішені при веденні пацієнтів із артеріальною гіпертензією високого ризику, оскільки їх корекція може мати вирішальне значення для профілактики інсульту та інших серцево-судинних ускладнень. Індапамід в клінічних дослідженнях продемонстрував переваги не лише щодо більш вираженого та стабільного зниження АТ, але й з позицій органопротекції, зокрема потенційного регресу гіпертрофії лівого шлуночка.
Висновки. Аналіз представленого клінічного випадку підтверджує доцільність індивідуалізованого підходу до вибору оптимальної антигіпертензивної терапії з урахуванням особливостей пацієнта для досягнення ефективного та стабільного контролю артеріального тиску. Наявні докази клінічних досліджень свідчать про додаткову антигіпертензивну та органопротекторну ефективність індапаміду.

Особливості білкового обміну при німесулід-індукованому ураженні печінки та його відновлення під впливом безклітинних кріоконсервованих біологічних засобів

2026-05-29T12:17:13+03:00

Німесулід є селективним інгібітором циклооксигенази-2, який широко застосовують для лікування гострого болю та запальних процесів, однак його використання пов’язане з ризиком токсичного ураження печінки. Одним із провідних проявів такого ушкодження є пригнічення синтетичної функції гепатоцитів, що супроводжується зниженням концентрації білків плазми крові, насамперед альбумінів. Гіпоальбумінемія відображає порушення білоксинтезувальної функції печінки та має важливе патофізіологічне і прогностичне значення.
Мета роботи – охарактеризувати порушення білкового обміну у щурів за умов німесулід-індукованого ураження печінки та оцінити відновлювальну ефективність безклітинних кріоконсервованих біологічних засобів порівняно з референс-препаратом силібором.
Дослідження виконано на 42 щурах масою 200–220 г, розподілених на 6 груп. Ураження печінки моделювали внутрішньошлунковим введенням німесуліду у дозі 80 мг/кг протягом 5 діб. Тваринам вводили силібор 50 мг/кг, кріоекстракт плаценти 2,5 мл/кг, кріоекстракт селезінки 5,0 мл/кг та кондиціоноване середовище мезенхімальних стовбурових клітин 0,6 мл/кг. На 10 добу визначали загальний білок, альбуміни та глобуліни у сироватці крові.
Введення німесуліду спричиняло виражене пригнічення білкового гомеостазу: загальний білок знижувався до 36,0 г/л, альбуміни зменшувалися до 12,0 г/л, що зумовлювало зниження співвідношення альбумінів до глобулінів до 0,6. Такий профіль свідчить про синтетичну недостатність печінки. Силібор частково коригував порушення: загальний білок підвищувався до 52,0 г/л, альбуміни – до 24,0 г/л. Найбільш виражене відновлення спостерігали після введення кріоекстракту плаценти та кріоекстракту селезінки: рівень альбумінів досягав відповідно 31,0 та 30,0 г/л, загальний білок наближався до інтактних значень, а співвідношення альбумінів до глобулінів нормалізувалося. Кондиціоноване середовище мезенхімальних стовбурових клітин також підвищувало загальний білок та альбуміни, однак супроводжувалося відносно вищим рівнем глобулінів, що може відображати імуномодулюючий компонент дії.
П’ятиденне введення німесуліду призводить до вираженого пригнічення білоксинтезувальної функції печінки зі зниженням співвідношення альбумінів до глобулінів. Силібор забезпечує часткову корекцію порушень. Найбільш ефективне відновлення білкового профілю та показників синтетичної функції печінки забезпечують кріоекстракт плаценти та кріоекстракт селезінки.