Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Медицина»

Lichtenstein, ТАРР чи ТЕР. Яку методику обрати?

2023-10-06T11:03:11+03:00

Вступ. В наявних нині систематичних оглядах і мета-аналізах, присвячених порівнянню лапароендоскопічної та відкритої корекції пахвинної грижі немає чіткої єдиної думки щодо того, яка методика дозволяє отримати найкращі результати в цілому. Матеріали і методи. Проведене хірургічне лікування 211 пацієнта з неускладненою пахвинною грижею. Було виконано 229 планових операційних втручань (у 18 діагностували білатеральні грижі). Пацієнти були поділені на три групи, в залежності від методу корекції пахвинної грижі. У 65 з них було виконану операцію Lichtenstein (група Lichtenstein), у 81 – transabdominal preperitoneal hernia repair (група ТАРР) та у 65 – total extraperitoneal hernia repair» (група ТЕР). Оцінювали и час операції та оцінку больового синдрому за Visual Analogue Scale. Результати та їх обговорення. Час операції у пацієнтів з Nyhus-I, Nyhus-II й Nyhus-IIIa, в яких виконували TEP був найвищим, він відрізнявся невірогідно. Техніка проведення операції з первинними великими непрямими й панталонними грижами мала свої особливості, що відобразилося на подовженні часу операції. Показник VAS у групі ТЕР був невірогідно вищим, у порівнянні з групами Lichtenstein і ТАРР. Висновки. Для лікування пахвинної грижі нині рекомендованими є три рівноцінні безнатяжні методи: операція Lichtenstein, TAPP й TEP, однак підхід до вибору методу операційного втручання у пацієнтів з пахвинною грижею повинен бути індивідуалізованим і відповідати кваліфікації й практичним навикам хірурга. Операція Lichtenstein частіше є методом вибору для лікування пахвинної грижі у країнах південної і східної Європи, тоді як TAPP та TEP переважають в центральній Європі і ряді держав північної Європи (Королівстві Данія і Королівстві Норвегія).

Причини рецидиву після хірургічного лікування зовнішнього ректального пролапсу

2023-10-06T11:22:41+03:00

Вступ. Сучасні роботи наводять різноманітні методи хірургічної корекції зовнішнього ректального пролапсу, які включають операції, спрямовані на облітерацію простору Douglas, відновлення тазового дна, резекцію сигмоподібної кишки, передню й задню ректопексію з використанням проленової сітки. Однак, нині недостатньо доказів на підтримку якогось із методів над іншим щодо частоти рецидивів. Матеріали і методи. Загалом 29 жінок (61.7%) і 12 чоловіків (29.3%) із середнім віком 64.1 років були включені у дослідження. Троє пацієнтів в анамнезі перенесли операцію з приводу ректального пролапсу: задню ректопексію (2) та операцію Frykman-Goldberg (1). Десять жінок перенесли гістеректомію, а сім (17.1%) мали асоційований генітальний пролапс. Операція виконувалася під спинномозковою анестезією у 32 пацієнтів (78.1%), під загальною – у 9 (21.9%). У семи пацієнтів (17.1%) було виконано леваторопластику: у 4 – корекцію аноректального кута за Park’s та у 3 – леваторопластику. Результати. Рецидив ректального пролапсу спостерігали у 5 пацієнтів (12.2%). Всі рецидиви було діагностовано впродовж 24 місяців. У пацієнтів без рецидиву середній вік становив 57.9 років. Серед пацієнтів з рецидивом всі були похилого віку з середнім показником 66.2 роки. Аналізуючи вплив різних факторів розвитку рецидиву після хірургічної корекції, ми встановили, що значимими були чотири з них з них: вік, гістеректомія в анамнезі, наявність закрепів та пролапс прямої кишки понад 5 см. Висновки. Частота рецидиву після мукозектомії з вибірковою задньою пуборектальною плікатурою за Park’s та передньою чи задньою леваторопластикою становить 12.2%. Доведеними тригерними факторами рецидиву є вік, гістеректомія в анамнезі, наявність закрепів та пролапс прямої кишки понад 5 см. Стать, ступінь ASA, асоційований генітальний пролапс у жінок, фекальна інконтиненція, тривалість ректального пролапсу та вибір методу анестезії не мали статистично доведеного зв’язку з рецидивом ректального пролапсу.

Інструментальна діагностика ішемічних порушень кінцівки при артеріо-венозних норицях для гемодіалізу

2023-10-06T11:35:15+03:00

Недивлячись на успіхи в хірургії судинного доступу та наявність адекватних, як видається, алгоритмів передопераційного обстеження хворих, частота ішемічного синдром залишилася незмінною з 80-х років минулого століття. А потреба у лікуванні гемодіалізом по різним даним в розвинутих країнах світу складає від 70 до 120 випадків на 100 людей в рік. Більше 30% госпіталізованих хворих, які знаходяться на гемодіалізі, пов’язані з ускладненнями в генезі яких є артеріо-венозні фістули сформовані для виконання даного способу еферентної терапії. Найбільш грізним ускладненням є ішемічний синдром обкрадання, який розвивається у 2–18% пацієнтів із сформованою артеріо-венозною фістулою. Мета роботи. Провести аналіз інструментальних методів дослідження ішемічного синдрому обкрадання з метою визначення оптимальних способів невідкладної корекції при гемодіалізі. Матеріали та методи дослідження. Інструментальна діагностика ішемічного синдрому обкрадання спрямована на підтвердження діагнозу, а також застосовується для контролю ефективності хірургічного лікування. Найбільш вживаним у клінічній практиці вважаються: ультразвукове дуплексне сканування з кольоровим допплерівським картуванням, ангіографія, фотоплетизмографія, пульсоксиметрія, транскутанне вимірювання парціальної напруги кисню. Рідше використовуються електроміографія та дослідження провідності периферичних нервів, магнітно-резонансна ангіографія або спіральна комп'ютерна томографія. Результати та їх обговорення. Найбільш застосовним на сьогоднішній день методом діагностики є ультразвукове дуплексне сканування з кольоровим допплерівським картуванням. Метою даного виду дослідження є: визначення стану живильної артерії, діаметра та локалізації анастомозу, стенотичних уражень магістральних артерій проксимальніше артеріо-венозно комунікація на ділянках, що візуалізуються, об’ємна швидкість кровотоку артеріо-венозної фістули, характер кровотоку в дистальній артерії, стан периферичного судинного русла. При виявленні чи підозрі на гемодинамічно значущий стеноз магістральної артерії показана ангіографія з негайним виконанням ангіопластики. Важливість ангіографії в діагностиці ІСО підкреслюється багатьма авторами, особливо за наявності різниці тисків на кінцівки з АВФ та протилежної > 20 мм рт. ст. У більшості зарубіжних публікацій методом «об'єктивізації» ішемічного синдрому обкрадання, що часто використовується, вважається застосування фотоплетизмографії та пневмоплетизмографії з визначенням пальцево-плечового індексу. Оцінку нервової провідності використовують для визначення ступеня пошкодження нерва при ішемічному синдромі обкрадання.

Ультразвукова діагностика при лікуванні варикозної хвороби нижніх кінцівок методом радіочастотної абляції

2023-10-06T11:38:58+03:00

Вступ. На даний час ультразвукове дуплексне сканування вен нижніх кінцівок є «золотим стандартом» інструментального дослідження у діагностиці варикозної хвороби. Дане дослідження дозволяє швидко, економічно та інформативно забезпечити хірурга необхідною інформацією для встановлення діагнозу. Обстеження пацієнта з венозною патологією нижніх кінцівок без проведення ультразвукового дослідження потрібно вважати недостатнім. Мета дослідження. Оцінити роль ультразвукової діагностики вен нижніх кінцівок на доопераційному етапі, під час операційного лікування варикозної хвороби нижніх кінцівок методом РЧА та в післяопераційному періоді. Матеріали та методи. Протягом останніх 2 років у відділенні судинної хірургії КНП «ЗОКЛ імені А. Новака» ЗОР, клінічної бази ДВНЗ «Ужгородський національний університет», було прооперовано 79 хворих з приводу варикозної хвороби нижніх кінцівок та виконано 90 втручань. В дослідження включені пацієнти з варикозною хворобою С2–С4 згідно класифікації СЕАР. У демографічній структурі пацієнтів значно переважали жінки (84,8%, p<0,00001). Всім пацієнтам перед втручанням виконували ультразвукове дуплексне сканування вен нижніх кінцівок. Дане обстеження проводили на апараті TOSHIBA APLIO 400 (Японія) з використанням лінійного датчика 8–10 МГц та GENERAL ELECTRIC Vivid q (США) з використанням лінійного датчика 8 МГц. Результати досліджень та їх обговорення. В даній роботі на основі УЗДС вен нижніх кінцівок представлено дані щодо частоти виявлення різних варіантів порушень гемодинаміки та розширення поверхневих вен. Поширений рефлюкс крові по великій підшкірній вені спостерігався у 76 (84,4%) пацієнтів, тоді як тотальний був лише у 4 (4,4%). У малій підшкірній вені поширений рефлюкс було діагностовано лише у 2 (2,2%) хворих, тоді як сегментарний спостерігався у 3 (3,3%) хворих. Поширений рефлюкс спостерігався у вені Леонардо у 48 (53,3%) хворих та в Передній додатковій сафенній вені у 8 (8,9%) хворих. Недостатність сафено-феморального співустя першого ступеня діагностовано у 30 (33,3%) пацієнтів; другого ступеня – 46 (51,1%), декомпенсовану – у 9 (10,0%) хворих. При дослідженні клапанної недостатності сафено-поплітеального співустя перший ступінь діагностовано у 1 (1,1%) пацієнтів; другого ступеня – 4 (4,5%). Згідно даних найбільший діаметр ВПВ на рівні сафено-феморального співустя становив 15,3 мм, на рівні стегнового сегменту – 21,1 мм. Таким чином, ультразвукове дослідження венозного кровоплину давало змогу оцінити початок рефлюксу, його поширення та ступінь порушень гемодинаміки в поверхневих венах нижніх кінцівок. Отримані результати слід враховувати при виборі тактики та об’єму оперативних втручань. Висновки. 1. Ультразвукове дуплексне сканування вен нижніх кінцівок дає можливість визначити індивідуальні анатомічні та функціональні особливості глибокої та поверхневої венозної системи та спланувати об’єм операційного втручання у конкретного пацієнта. 2. Ультразвукове дуплексне сканування вен нижніх кінцівок дає змогу проводити радіочастотну абляцію великої підшкірної вени на стегні, малоінвазивні втручання на варикозно розширених сегментах стегна та гомілки, а також проводити контроль в післяопераційному періоді.

Використання ендоваскулярних емболізацій при масивних аррозивних кровотечах на тлі гострого деструктивного панкреатиту

2023-10-06T11:45:28+03:00

Вступ. Гострий панкреатит (ГП) є розповсюдженою та важкою патологією, що може супроводжуватися цілим рядом ускладнень, які не тільки утруднюють його терапію, але й значно збільшують летальність. Особливу небезпеку становлять аррозивні кровотечі, що супроводжують гострий деструктивний панкреатит. Аррозивні кровотечі потребують негайних діагностичних заоходів – комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія, ультразвукове дослідження, але найбільш інформативним є метод прямої ангіографії. Мета. Оцінити ефективність рентгенендоваскулярних втручань при масивних арозивних кровотечах у хворих з гострим деструктивним панкреатитом. Матеріали і методи. Рентгенендоваскулярні втручання застосовані у 9 пацієнтів віком від 35 до 73 років, у яких виникла масивна Аррозивна кровотеча, як ускладнення гострого деструктивного панкреатиту. Поява кровотечі спостерігалась у післяопераційний період на тлі отримання повного комплексу інфузійної та консервативної терапії. Кровотеча розвивалася у перші дві доби у 2-ох пацієнтів та в перші два тижня у 7 пацієнтів. Для зупинки кровотечі здійснювали ендоваскулярне втручання. Результати та обговорення. У найближчий час кровотеча зупинилась у 9 хворих (100%). На другу добу у двох хворих з емболізацією печінкової артерії стався рецидив кровотечі. Повторна ангіографія та спроби емболізації були неефективні та хворі загинули. У хворих з емболізацією a. pancreato-duodenalis та a. lienalis кровотечі не відновлялися. Таким чином, ми отримали значно кращі результати – 7 з 9 хворих вижили (77.7%), не дивлячись на важкість стану та прогноз. Висновки. Дотримання даної тактики в лікуванні кровотеч при гострому деструктивному панкреатиті показав високу ефективність, особливо при суперселективній емболізації з виявленням джерела кровотечі.

Емболізації селезінкової артерії в лікуванні та профілактиці ускладнень портальної гіпертензії

2023-10-06T11:52:16+03:00

Вступ. Портальна гіпертензія є причиною розвитку варикозного розширення вен стравоходу з наступним вибуханням вен у його внутрішній просвіт; гідроперитонеуму; застійних явищ у басейні судин черевної порожнини, з порушенням кровообігу відповідних органів. Мета дослідження. Вдосконалення та дослідження клінічної ефективності методів ендоваскулярної емболізації при портальної гіпертензії. Матеріали та методи дослідження. Дослідження проводилось у період з 2007 по 2022 рік на базі Одеської обласної клінічної лікарні. У дослідженні приймали участь 173 пацієнта віком від 34 до 78 років, що страждали на цироз печінки. Пацієнти були розділені на три групи в залежності від важкості цирозу печінку з використання класифікації Чайлд-Пью (Child-Pugh): А – 14 пацієнтів, В – 151 пацієнт, С – 8 пацієнтів. Ендоваскулярні втручання були застосовані до 152 пацієнтів. Катетеризацію виконували крізь праву стегнову артерію за Сельдигнером. Емболізацію селезінкової артерії здійснювали гострим або хронічним методом, завдяки введенню та/або спіралі типу Гіантурко та/або паролоновів емболів діаметром 2 мм. Результати дослідження та їх обговорення. Автори застосували в комплексному лікуванні 73 пацієнтів з ускладненнями портальної гіпертензії ендоваскулярну емболізацію селезінкової та лівої шлункової артерій в сполученні з ендоскопічним гемостазом. Після аналізу результатів лікування було виявлено, що сполучення емболізації селезінкової та лівої шлункової артерій з ендоскопічними втручаннями на варикозно розширенних венах стравоходу має високу клінічну ефективність, дозволяє подовжити життя пацієнтів та покращує його якість. Було встановлено, що «хронічна» емболізація є значно кращою у порівнянні з «гострою», що пов’язано у відсутності виразного больового синдрому. Висновки. Запропонована методика дозволяє зменшити ризик кровотеч при розриві стравохідних вен, підвищує відсоток виживання пацієнтів.

Результати використання артеріальних емболізацій в лікуванні патологічних переломів стегна

2023-10-06T12:21:59+03:00

Вступ. Переломи кісток – одна з головних патологій, що зустрічається у травматології та ортопедії. В деяких випадках переломи кісток є наслідками більш важких патологічних процесів, у тому числі метастазування, що потребує особливого підходу, як до діагностики так і до лікування. Перед оперативним втручанням для попередження наступних кровотеч та крововиливів може бути застосована артеріальна емболізація. Мета. Оцінити ефективність артеріально емболізації в лікуванні хворих на патологічний перелом стегна. Матеріали і методи. Дослідження проводили у період з 2019 по 2020 рік у Одеської обласної клінічної лікарні на 6 пацієнтах, що страждали на патологічний перелом стегнової кістки. Внаслідок інвазивного метастазування усі пацієнти страждали на переломи стегнової кістки різної локалізації. Усім пацієнтам проводили катетерізацію загальної стегнової артерії за наступним суперселективним введенням 100–130 паролонових емболів у медіальну або латеральну артерію, що огинає стегно. Результати та обговорення. Наслідком проведеної емболізації відповідних артерій стала дуже мала операційна крововтрата, що коливалась від 200 до 350 мл крові. Це зробило можливим не використовувати додаткове переливання крові. Пацієнти перенесли операцію добре. Також це дозволило мінімізувати час знаходження у відділенні інтенсивної терапії до однієї доби і забезпечило строки виписки зі стаціонару на 7–10 добу з відновленням здатності до ходьби. Висновки. Ендоваскулярну емболізацію можливо рекомендувати при оперативних втручаннях під час патологічних переломів, в тому числі викликаних метастазуванням при онкологічних захворюваннях.

Особливості патоморфологічних та імуногістохімічних змін тканини підшлункової залози у хворих на хронічний панкреатит

2023-10-09T12:44:20+03:00

Вступ. Хронічний панкреатит (ХП) – це захворювання, що являє собою запалення паренхіми підшлункової залози (ПЗ) із подальшими прогресуючими незворотними морфологічними змінами, такими як заміщення здорової паренхіми ПЗ на фіброзну тканину. Саме тому однією з провідних патоморфологічних ознак при ХП є фіброз, який носить стадійний і перманентний характер внаслідок активації фібробластів, трансформації контрактильних міофібробластів в секреторні міофібробласти з подальшим порушенням стромально – епітеліальної клітинної взаємодії. Розшифровка і прогнозування відновлювальних процесів у зоні ураженого органу в основі своїй базується на результатах морфологічних досліджень. Роль та участь різних клітинних компонентів сполучної тканини у структурній перебудові паренхіми ПЗ залишається на сьогоднішній день до кінця не з’ясованою. Метою дослідження стала – гісто- та імуногістохімічна оцінка кількісного складу сполучнотканинних елементів у хворих на хронічний панкреатит з різним ступенем фіброзу. Матеріали та методи. Ступінь фіброзу ПЗ в нашому дослідженні оцінювали за Stolt (1987). Для оцінки морфологічних змін в ПЗ вивчали гістологічний матеріал хворих після проведеного оперативного втручання із приводу захворювання на хронічний панкреатит з подальшою фіксацією його в 10% розчині нейтрального формаліну. Препарати готували за стандартною методикою, гістологічні зрізи товщиною 5–7 мкм фарбували гематоксиліном і еозином, пікрофуксином за ван Гізоном, трихромом за Масоном. Імунногістохімічні дослідження проводили непрямим імунопероксидазним методом з первинними антитілами і системою візуалізації DAKO EnVision + з діамінбензідіном («DAKO», Данія) відповідно до стандартизованих протоколів для парафінових зрізів. Результати досліджень та їх обговорення. Виявлена нами та іншими авторами морфологічна картина ХП, характеризувалася деформацією протокової системи, нервових стовбурів та судин на тлі фіброзування зі значною звивистістю та розширенням проток за рахунок перидуктального фіброзу з розширенням міжчасточкових фіброзних септ, потовщенням інтралобулярних сполучнотканинних тяжів, структурною перебудовою (ремодулюванням) з дисоціацією, дезорганізацією та дезінтеграцією пучків колагену. Дифузно розповсюджений міжчасточковий фіброз, що охоплював більшу частину часточок ПЗ, зазвичай поєднувався з внутрішньочасточковим септально-періацинарним фіброзом ПЗ, який характеризувався наявністю в часточках фіброзних септ різної товщини, а також ділянок концентричного періацинарного фіброзу. Висновки. Перспектива глибокого аналізу і розуміння процесів стимуляції колагеногенезу та біодеградації у хворих на ХП може мати суттєвий вплив на розробку нових методів оперативної та консервативної корекції захворювання, а також дозволить переглянути вже існуючі тактики на предмет їх раціональності та ефективності.

Сучасні принципи лікування хворих з місцеворозповсюдженими пухлинами підшлункової залози

2023-10-09T12:49:46+03:00

Мета. Оцінити результати виконання розширених резекцій підшлункової залози у лікуванні хворих з місцеворозповсюдженими пухлинами підшлункової залози. Матеріали і методи. За період 2010–2020 рр. ми виконали 645 радикальних резекцій підшлункової залози у пацієнтів з аденокарциномою підшлункової залози. Серед хворих чоловіків було 358 (55,5%), жінок – 287 (44,5%), середній вік склав 57,7±10,5 (від 22 до 81 року). Дистальні резекції підшлункової залози виконані у 104 (16,2%) хворих, панкреатодуоденальні резекції – у 522 (80,9%), тотальні панкреатектомії – у 19 (2,9%) хворих. Розширені резекції підшлункової залози виконані у 149 (23,1%) хворих: розширені панкреатодуоденальні резекції – у 82 (55,0%), розширені дистальні резекції – у 56 (37,6%), розширені панкреатектомії – у 11 (7,4%). Розширені резекції підшлункової залози з резекцією венозних судин виконані у 104 (69,8%) хворих, з резекцією артерій – у 11 (7,4%) хворих. Результати. Ускладнення спостерігались у 183 пацієнтів (36,9%) при стандартних резекціях та у 63 (42,3%) хворих у групі з розширеними резекціями (χ2=1,4, p=0,23), достовірної різниці не було. Летальність склала 2,8%, померло 18 пацієнтів: 5 (3,4%) – після розширених резекцій та 13 (2,6%) – після стандартних резекцій підшлункової залози, достовірної різниці в рівні летальності не було (χ2 = 0,39, p=0,53). Медіана виживаності та 5-річна загальна виживаність були недостовірно нижчими у пацієнтів після розширених резекцій ніж після стандартних (21 місяць і 26% та 28 місяців і 29% відповідно, χ2 = 0,16, p=0,69, p>0,05). Висновки. Летальність, рівень післяопераційних ускладнень, віддалені результати лікування після розширених резекцій ПЗ співставні зі стандартними резекціями. Розширені резекції є можливими і їх виконання може збільшити кількість радикально прооперованих хворих.

Хірургічна профілактика тромбоемболії легеневої артерії у пацієнтів з декомпенсованою хронічною венозною недостатністю нижніх кінцівок

2023-10-09T12:57:56+03:00

Виділення хворих з емболонебезпечними (флотуючими) тромбами в окрему групу має вирішальне практичне значення для визначення тактики хірургічного лікування, встановлення доцільності та терміновості оперативного втручання. Згідно Європейських рекомендацій основним методом лікування гострого варикотромбофлебіта (ГВТФ) є призначення антикоагулянтної терапії. При відсутності ультразвукового контролю, недотримання пацієнтом лікарських рекомендацій, економічних труднощів у конкретного пацієнта – пропонуються хірургічні методи лікування. Мета дослідження. Покращити результати хірургічного лікування хворих з гострим варикотромбофлебітом на фоні декомпенсації венозного кровотоку і мінімізувати ймовірність поширення тромбозу на глибокі вени та виникнення тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА). Матеріали та методи. Проведено аналіз хірургічного лікування 104 хворих на ГВТФ на фоні декомпенсованої хронічної венозної недостатності що відповідає класу С6 за класифікацією СЕАР. Хворих розподілено на дві групи. У 60 хворих І групи причиною декомпенсованої хронічної венозної недостатності була варикозна хвороба нижніх кінцівок. У 44 пацієнтів другої групи діагностовано посттромбофлебітичний синдром стегново-підколінно-гомілкової локалізації у стадії неповної реканалізації. Всіх хворих обох груп було прооперовано з приводу ГВТФ системи великої та малої підшкірних вен. Результати досліджень та їх обговорення. Перехід тромботичного процесу з поверхневих вен в глибокі виявлено у 28 (26,9%) хворих, а саме: в І групі у 12 (20,0%), а в ІІ групі у 16 (36,4%) хворих. Це свідчить про достатньо значний відсоток пацієнтів із серйозним ускладненним перебігом декомпенсованої хронічної венозної недостатності. Тромбектомію із стегнової та зовнішньої клубової вен виконано 8 пацієнтам І групи та 6 – ІІ групи. Вказане операційне втручання потребує повного візуального контролю за гирлом ВПВ та експозицію стегнової вени, достатньої для блокування кровотоку по останній. У 14 (13,5%) виявлено флотуючий тромб у підколінній вені: у 4-х з І групи та у 10 – із ІІ групи. Всім хворим виконана термінова радикальна флебектомія МПВ з видаленням флотуючих тромбів із підколінної вени. Після виконання достатньо складних маніпуляцій із видаленням флотуючих тромбів та видалення тромбованих вен на стегні та гомілці застосовано комплексне консервативне лікування трофічних виразок: різноманітні багатокомпонентні пов’язки, різні види некректомій, вакуум-терапія, аутодермопластика. Через 1 рік трофічні виразки загоїлись у всіх пацієнтів І групи, та у 97,7% пацієнтів другої групи. Протягом всього періоду спостереження за пацієнтами жодного випадку ТЕЛА не зареєстровано. Висновки. 1. Гострий поверхневий тромбофлебіт є частим ускладненням варикозної хвороби та посттромбофлебітичного синдрому і становить 40% від прооперованих в стаціонарі пацієнтів із венозною патологією. 2. Небезпечний флотуючий характер тромбів в системі малої підшкірної вени у хворих з гострим поверхневим тромбофлебітом на фоні посттромбофлебітичного синдрому зустрічається майже в 3,4 раза частіше ніж при варикозній хворобі (22,7% в порівнянні з 6,7%), що має спонукати до більш ретельного ультразвукового обстеження таких пацієнтів. 3. Комплексне радикальне хірургічне лікування ГВТФ дозволило надійно попередити ТЕЛА та сприяло швидкому загоєнню трофічних ран.

Ендоскопічне лікування холедохолітіазу: ефективність та ускладення

2023-10-09T14:02:32+03:00

Передумови та мета. Застосування ЕРХПГ та супутніх ендоскопічних втручаннь є пріоритетним мініінвазивим методом лікування холедохолітіазу. Мета цього дослідження – проаналізувати безпосередні результати ендоскопічного лікування холедохолітіазу. Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз лікування 336 хворих з холедохолітіазом. Результати та обговорення. Чоловіків було 117 (34,8%) , жінок – 219 (65,2%). Вік хворих – від 21 до 91 років (64,1±14,3). Гострий холангіт був у 28 (8,3%), гострий біліарний панкреатит у 20 (5,9%), у 5 (1,4%) холангіт поєднувався з біліарним панкреатитом. Загалом відновлення жовчевіддтоку досягнуте у 330 (98,2%) хворих, повне видалення каменів здійснено у 314 (93,5%). Особливо складною формою холедохолітіазу був синдром Міріззі – видалення здійснено тільки у 5 з 18 хворих (χ2=101.289, p<0,0001). Ускладнення після ендоскопічних втручань мали місце у 19 (5,7%) хворих: панкреатит – 8 (2,4%) хворих, кровотеча 6 (2%), перфорація 2 (0,7%), гострий холецистит 3 (1%). З 336 померло 4 (1,2%) хворих – від ускладнень біліарного панкреатиту (1), холангіту (1), инфаркта міокарда (1), у наслідку перфорації після ендоскопічних втручань (1). Висновки. Ендоскопічні втручання є ефективним методом лікування холедохолітіазу, та дозволяють у 98,2% хворих відновити жовчевідток, а у 93,5% повністю видалити камні. Найбільш складною формою холедохолітіазу для ендоскопічного лікування є синдром Міріззі з холецистобіліарною фістулою. Розвиток ускладнень після ендоскопічних втручань, що мали місце у 5,7% хворих не залежить а ні від виду холедохолітіазу, а ні від ефективності літоекстракції.

Приховані шлунково-кишкові кровотечі – особливості діагностики, лікування і профілактики

2023-10-09T14:12:39+03:00

Вступ. Гостра шлунково-кишкова кровотеча (ГШКК) – життєзагрозливе ускладнення ряду захворювань, яке потребує диференційованого проведення клінічних, лабораторних, ендоскопічних, променевих досліджень, нерідко операційних втручань, як правило невідкладної госпіталізації у хірургічні відділення. У США щорічно госпіталізують 513 мільйонів хворих з ГШКК, кошти лікування яких сягають 5 мільярдів доларів. Згідно з класифікацією Американської Асоціації Гастроентерологів, ГШКК поділяють на верхні, джерело яких знаходиться вище зв'язки Treitz’a і відповідному їй дуоденоєюнального переходу (стравохід, шлунок, дванадцятипала кишка) і нижні (порожня і клубова кишки, товста кишка). Найчастішими причинами виникнення верхніх ГШКК є варикозні вузли стравоходу/шлунка на грунті портальної гіпертензії, пептичні хронічні виразки, доброякісні та злоякісні пухлини; нижніх – неоплазми, дивертикульоз, поліпи. Мета дослідження. Метою даного дослідження стало з'ясування частоти прихованої кровотечі з травного тракту, особливостей її діагностики, лікування і профілактики. Матеріали та методи. Ретроспективним дослідженням охоплено 89 хворих з ГШКК, що пройшли лікування у 2021–2022 роках у віці 44–90 років (середній – 59,3±6,4). Переважали особи чоловічої статі – 55 (61,8%). Скаргами пацієнтів, обумовленими ГШКК, були: запаморочення, загальна кволість (100%), мелена (87,6%), блювання кров'ю і мелена (50,6%), втрата притомності (14,6%), випорожнення калом з незміненою кров'ю (7,9%). Тривалість ГШКК до госпіталізації знаходилась у межах 1–7 діб (середньо – 1,6±0,2). Спілкування з госпіталізованими виявило ряд перенесених та супутніх захворювань: артерійна гіпертензія (56,2%), ішемічна хвороба серця (39,3%), перенесений інфаркт міокарда (11,2%), тромбоішемічний інсульт (7,9%), виразкова хвороба шлунка (38,2%), виразкова хвороба дванадцятипалої кишки (36%), дивертикулярна хвороба ободової кишки (6,7%), хронічна патологія опорно-рухового апарату – коксартроз, остеохондроз (14,5%) та інші. Нестероїдні протизапальні лікарські засоби – НПЛЗ (диклофенак, аспірин та ін.) тривалий час (не менше 1 місяця) приймали 54,8% хворих, тільки 5,1% – сумісно з таблетованими інгібіторами протонної помпи (ІПП) з метою первинної або вторинної профілактики інфаркту міокарда або суглобово-кісткового болю. В усіх випадках було виконано ФГДС. Виявлення пептичної виразки шлунка, дванадцятипалої кишки з триваючою кровотечею або нестабільним гемостазом служило показанням до комбінованого гемостазу (ін'єкційного та аргоноплазмового коагуляційного). У 6,9% хворих виявлено множинні гострі ерозії та виразки шлунка і дванадцятипалої кишки. Відсутність очевидного джерела кровотечі за ходом ФГДС, крововиділення з калом визначили необхідність у ФКС. У 6 хворих (6,7%) констатовано наявність прихованої кровотечі, оскільки ФГДС та ФКС не виявили джерел геморагії. У всіх пацієнтів вона проявлялась виділенням малозміненої крові, змішаної з каловими масами. Усі хворі відзначили тривалий прийом НПЛЗ у зв'язку з наведеними вище причинами. Померли двоє хворих від гострого трансмурального інфаркту міокарда. Пацієнтам з прихованими кровотечами жоден зі способів ентероскопії не був застосований з причини відсутності відповідного обладнання, що характерно для більшості лікувальних установ в Україні. Консервативне лікування виявилось успішним у всіх випадках і полягало у припиненні прийому НПЗЛ, гемостатичній терапії. Двом пацієнтам чоловічої статі призначено мізопростол по 200 мг чотири рази на добу протягом 8 тижнів. Побічних явищ не спостерігали. Висновки: 1. Кровотечу з травного тракту слід вважати прихованою при відсутності джерела її виникнення за даними гастродуоденоскопії та колоноскопії. 2. Прихована кровотеча констатована у 6,7% госпіталізованих з гострими шлунково-кишковими кровотечами. 3. Усі без винятку хворі з прихованими кровотечами приймали нестероїдні протизапальні лікарські засоби протягом 1 місяця і більше. 4. Емпіричне призначення синтетичного простагландину мізопростолу є патогенетично обгрунтованим у хворих з прихованими кровотечами.

Сучасні тенденції лікування хворих на рак товстої кишки

2023-10-09T14:29:12+03:00

Вступ. Рак товстої кишки (РТК) – один з найчастіших різновидів злоякісних пухлин, захворюваність на який неухильно зростає у глобальному вимірі всупереч масштабним скринінговим програмам, зусиллям щодо збільшення онкологічної настороженості населення. Істотне збільшення чисельності хворих на РТК, зростаючий фаховий рівень хірургів, поява приватних лікарень обумовили все більш розповсюджену практику лікування пацієнтів поза межами спеціалізованих онкологічних установ, що віддавна спостерігається у розвинених країнах Європи, США. Мета дослідження. Дати оцінку результатам лікування хворих на РТК у багатопрофільній лікарні. Матеріали та методи. Ретроспективним дослідженням охоплено 89 хворих на РТК, пролікованих у 2-му хірургічному відділі «Лікарні святого Пантелеймона» 1-го територіального медичного об´єднання міста Львова у 2019–2022 роках. Незначно переважали чоловіки – 50 (56,2%). Вік хворих знаходився в межах 39–81 років. Максимально чисельну групу склали особи віком 55–65 років (55,1%). Анемію (чоловіки <130 г/л, жінки <120 г/л) констатовано у 88,3% госпіталізованих. Підвищений вміст у крові раково-ембріонального антигену (>5 нг/мл) констатовано у 24,7% хворих. Ультрасонографію та комп´ютерну томографію з контрастним підсиленням виконано усім хворим задля візуалізації пухлини, регіонарних лімфатичних вузлів, пошуку віддалених метастазів (передовсім у печінці), асциту, ознак інвазії у суміжні органи і структури (передня черевна стінка, сечоводи, матка та ін.). Показанням до проведення магнітно-резонансної томографії була локалізація раку у прямій кишці, особливо середньої та нижньої її третини для з´ясування проростання у мезоректальну фасцію, сім'яні міхурці, стінку піхви. Трансанальну ультрасонографію виконували для визначення протипоказань до міжсфінктерної резекції (інвазія пухлини у зовнішній сфінктер, ураження лімфатичних вузлів). Патоморфологічне дослідження біопсійного матеріалу, отриманого під час колоноскопії, виявило у всіх випадках аденокарциноми різного ступеня диференціації: високо – 77,6%, помірно – 13,5% та низькодиференційовану – у 8,9% випадків. Комплексом передопераційних досліджень встановлено локалізацію пухлинного процесу: сліпа кишка – 4,3%, висхідна ободова – 2,5%, печінковий вигин – 16,1%, поперечноободова – 11,5%, селезінковий вигин – 12,7%, низхідна ободова – 4,9%, сигмоподібна – 24,1%, ректосигмоїдне з'єднання – 15,3%, пряма – 8,6%. Неоад'ювантну хіміопроменеву терапію у зв'язку з локалізацією пухлини у середній або нижній третині прямої кишки застосовано у 5,2% хворих; операції виконано через 1 місяць після її закінчення. Виконані операції: правобічна геміколектомія – 25,1%, резекція поперечно-ободової кишки – 9,4%, лівобічна геміколектомія – 22,6%, резекція сигмоподібної кишки – 14,5%, висока передня резекція прямої кишки – 17,8 %, низька передня резекція прямої кишки – 6,2%, міжсфінктерна резекція прямої кишки – 2,3%, екстирпація прямої кишки за Quenu-Miles'ом – 2,1%. Видалення синхронних метастазів з печінки застосовано у 7,4% спостережень. Операції лапаротомним способом виконано 79 хворим (88,8%), лапароскопічно – 8 (8,9%), роботично – da Vinci robotic surgical system – 2 (2,3%). Результати та їх обговорення. Радикальними щодо раку ободової кишки у 87,6% випадків вважались широкі анатомічні резекції (R0) з видаленням чотирьох колекторів регіонарних лімфатичних вузлів (D3), прямої – тотальної мезоректумектомії. Паліативні/ циторедуктивні втручання виконано 10,1% хворих. У 2 пацієнтів (2,3%) операція мала вимушено діагностичний характер. Післяопераційні ускладнення розвинулись у 15 (16,8%) випадків: нагноєння рани 9 (10,1%), неспроможність швів анастомозу – 3 (3,4%), тромбоемболія легеневої артерії – 3 (3,4%). Релапаротомії з приводу неспроможності швів анастомозу, перитоніту виконано 2 хворим (2,2%). Померли 2 пацієнтів – післяопераційна летальність – 2,2%. В обох випадках причиною смерті визнано тромбоемболію легеневої артерії. Рішенням про видачу ліцензії (наказ МОЗ від 10.01.2023 р. №49) Комунальному Некомерційному Підприємству «Львівське Територіальне Медичне Об'єднання» Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» надано право провадження діяльності за спеціальностями «онкохірургія» та ін. З 89 оперованих у 3 (3,4%) визначити виживаність не виявилось можливим з причини зміни місця проживання і безуспішності телефонного контакту. Один рік після лікування в 2-му хірургічному відділі «Лікарні святого Пантелеймона» 1-го ТМО міста Львова прожило 86 (96,6%) оперованих, 2 роки – 81 (91,1%) і три – 74 (83,1%). Моніторингові заходи пацієнтів після виписки з лікарні полягали у періодичному визначенні вмісту раково-ембріонального антигену в крові, ультрасонографії, комп'ютерній томографії, колоноскопії. Впродовж 3 років у 8 (9,3%) пацієнтів розвинулись метастази у печінку. Висновки. 1. Рак товстої кишки – злоякісна пухлина зі стабільним зростанням захворюваності в світі. 2. Лікування хворих на рак товстої кишки у багатопрофільних клінічних лікарнях можливе за умови наявності відповідної ліцензії та забезпечення діагностики і лікування згідно міжнародних та національних настанов. 3. Виживаність – основний показник якості комплексного лікування онкологічних хворих, зокрема на рак товстої кишки.

Місце венозного тромбоемболізму в структурі госпітальної летальності у пацієнтів з гострою хірургічною абдомінальною патологією та COVID-19

2023-10-09T14:49:19+03:00

Вступ. Профілактика тромбозу глибоких вен (ТГВ) нижніх кінцівок та тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА) у хворих гострою хірургічною абдомінальною патологією в умовах глобальної пандемії COVID-19 є актуальною проблемою. Згідно з метааналізом 2021 року баз даних MEDLINE (n=635), EMBASE (n=731), Cochrane library (n=23), SSRN (n=61) та Medrxiv (n=196), частота ТГВ у хворих з коронавірусною інфекцією (КІ) сягає 14,8% пацієнтів, а частота ТЕЛА – 16,5% відповідно. Мета дослідження. Вивчити особливості та структуру летальності у пацієнтів з гострою хірургічною абдомінальною патологією з супутньою коронавірусною інфекцією (КІ) та оцінити динаміку ВТ у хворих наведеної групи з початку пандемії COVID-19. Методологія та методи. Одноцентрове ретроспективне контрольоване за подіями не рандомізоване дослідження виконано в центрі хірургії багатопрофільній лікарні святого Пантелеймона Першого територіального медичного об’єднання. Системою електронних медичних записів бази даних Doctor Eleks EHealth лікувального закладу проведено пошук по ключовим параметрам: невідкладна операція з приводу абдомінальної хірургічної патології та наявність за допомогою полімеразно-ланцюгової реакції (ПЛР) тесту на SARS-CoV-2 і/або характерні зміни на спіральній комп’ютерній томографії (СКТ) грудної клітки на момент стаціонарного лікування. Методом тотальної вибірки за період з квітня 2020 по вересень 2022 років охоплено 124 карти патолого-анатомічного розтину пацієнтів. Середній вік пацієнтів склав – 62,8±11,5 роки, частка працездатного віку становила – 41,3%. Переважали чоловіки – 62,5%. Операційні втручання виконано в усіх пацієнтів, середня тривалість – 122,4±31,3 хв. Тяжкість вірусної пневмонії за даними СКТ- СO-RADS 4-6 ступеня. Критерії включення у дослідження: гостра хірургічна абдомінальна патологія, наявність результату ПЛР на SARS-CoV-2, операційне втручання до 12 годин з моменту надходження в стаціонар. Детально аналізовано 54 карти паталогоанатомічного розтину, що проводились з приводу гострої хірургічної патології органів черевної порожнини, з них у 19 (35,5%) прижиттєво діагностовано COVID-19. В ході наукового дослідження встановлено, що тромбоемболи в системі легеневих артерій та венах малого тазу і нижніх кінцівок на автопсії виявлено у 21 (38,9%) пацієнтів, в тому числі у 9 (16,7%) діагностовано їх фатальний вплив на танатогенез. ТГВ виявлено у 14 (25,9%) препарованих, проте слід зазначити три факти: тільки у третини пацієнтів при розтині досліджували судини нижніх кінцівок, не у всіх пацієнтів з ТЕЛА був виявлений ТГВ, у більшості пацієнтів з ТГВ діагностовано тромбоемболи у легеневих артеріях різного калібру. Результати та їх обговорення. Реальні масштаби ВТ від початку пандемії COVID-19 залишаються недооціненими дотепер. Драматизму додає перебіг КІ у пацієнтів з важким перебігом основного захворювання такими як онкологія, тяжка абдомінальна інфекція чи інші гострі захворювання черевної порожнини. Операційне втручання часто виконано в умовах обмежених можливостей компенсації гомеостазу пацієнта на фоні важкої дихальної недостатності, необхідністю постійної оксигенотерапії, утрудненої адекватної оцінки факторів ризику тромбоемболічних ускладнень (ТЕУ), як правило на фоні гіперкоагуляції та ін. Прихований перебіг ТГВ та ТЕЛА, значні труднощі діагностики, зменшення частки автопсії пов’язаних з різким зростанням пацієнтів на Covid-19, військовою агресією РФ та інших причин, не дає можливість зробити коректні висновки щодо реальної частоти ВТ та ефективності профілактики у досліджуваного контингенту пацієнтів. Аналізуючи медичні карти померлих пацієнтів встановлено значно вищий показник ТЕУ у пацієнтів з гострою невідкладною хірургічною патологією та супутньою КІ. Так, сумарна частота ВТ у пацієнтів з COVID-19 склала 47,4% випадків, з них 21,1% – фатальна ТЕЛА, на противагу групі без COVID-19 – 34,3% та 14,3% відповідно. Специфічна профілактика ВТ полягала у підшкірному введенні гепарину як правило низької молекулярної маси. Всупереч тому, що у хворих з COVID-19 медикаментозна профілактика проведена у всіх пацієнтів відповідно до протокольних документів, кількість епізодів ТЕУ в тому числі фатальних ТЕЛА у пацієнтів з КІ є у 1,5 раза більше. Значна кількість проблемних питань може бути вирішеною шляхом опрацювання та впровадження у клінічну практику національного стандарту профілактики ВТ у хворих з невідкладною абдомінальною хірургічною патологією та COVID-19. Висновки. 1. Венозні тромбози і емболії – одне з найтяжчих післяопераційних ускладнень в ургентній хірургії, особливо на фоні пандемії COVID-19. 2. Реальний ризик тромбоемболічних ускладнень у пацієнтів з гострою абдомінальною хірургічною патологією та супутньою коронавірусною інфекцією є недооцінений у зв’язку з об’єктивним причинами (поява нових штамів вірусу SARS-CoV-2, неадекватна статистика у зв’язку з військовою агресією та ін.). 3. Фатальна тромбоемболія легеневої артерії у померлих гострою хірургічною абдомінальною патологією та COVID-19 спостерігається у 21,1 %, що є у 1,5 рази вищим показником ніж у пацієнтів в яких корона вірусна інфекція відсутня. 4. Профілактика венозного тромбоемболізму згідно існуючих рекомендацій не дає повного захисту від фатальної ТЕЛА у пацієнтів з невідкладною хірургічною патологією та COVID-19 і потребує подальшого вивчення.

Результати розширених панкреатодуоденальних резекцій з приводу злоякісних новоутворень панкреатобіліарної зони в умовах холемії

2023-10-09T15:00:05+03:00

Питання доцільності виконання розширених панкреатодуоденальних резекцій навіть попри результати багатьох мультицентових досліджень лишається предметом багатьох дискусій. Мета – виявити та проаналізувати відмінності перебігу післяопераційного періоду у хворих після розширених та після стандартних панкреатодуоденальних резекцій. Матеріали та методи. Проаналізовано результати хірургічного лікування 101 хворого на злоякісні новоутворення панкреатобіліарної зони, ускладнені синдромом механічної жовтяниці. В залежності від обсягу лімфодисекції хворих було розподілено на дві групи. 33 (32,7%) пацієнти, яким було виконано розширений варіант панкреатодуоденальної резекції, склали основну групу; до групи порівняння увійшло 68 (67,3%) пацієнтів, яким виконано стандартну панкреатодуоденальну резекцію. Результати. Розширені панкреатодуоденальні резекції супроводжувалися дещо більшою інтраопераційною крововтратою у порівнянні із стандартними втручаннями, проте статистичного підтвердження цієї переваги виявлено не було – (522±165) мл проти (468±124) мл (р>0,05). За умов виникнення лімфореї дебет лімфи по дренажах після розширених панкреатодуоденальних резекцій в середньому становив (512±26) мл/добу, що на 46,2% перевищувало середню кількість лімфи по дренажах у хворих після стандартних втручань ((236±31) мл/добу), що було статистично підтверджено (р<0,05). Розвиток секреторної діареї тривалістю понад 2 тижні, як ускладнення розширеної панкреатодуоденальної резекції, відмічено у 7 (21,2%) хворих, натомість після стандартної – лише в 3 (4,4%) пацієнтів (р<0,05). Неспроможність панкреатодигестивного анастомозу через панкреонекроз кукси підшлункової залози ускладнило перебіг післяопераційного періоду у 9 (13,2%) хворих після стандартної панкреатодуоденальної резекції, тоді як після розширеної – у 4 (12,1%) хворих. Летальність після стандартної панкреатодуоденальної резекції склала 7,4% (5 хворих), після розширеної – 6,1% (2 хворих). Висновки. Отримані результати вказують на необхідність більш прискіпливої візуалізації стану хворих на доопераційному етапі з урахуванням інтраопераційної картини за умов планування виконання панкреатодуоденальної резекції із розширеною лімфодисекцією. Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації. Протокол дослідження ухвалено Локальним етичним комітетом зазначеної в роботі установи. На проведення досліджень отримано інформовану згоду пацієнтів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів.

Оцінка результатів та ускладнень первинної хірургічної корекції естетичних деформацій носа

2023-10-09T15:07:22+03:00

Вступ. Пластика носа є однією з найбільш технічно складних операцій з усіх хірургічних втручань на обличчі, особливо з огляду на численні ускладнення, які можуть виникнути як в ранньому, так і в пізньому післяопераційному періоді. Орієнтовно 5–15% пацієнтів, яким проводять операції з ринопластики, згодом піддаються ревізійній операції. Вивчення і поглиблений науковий аналіз ускладнень і наслідків, пов’язаних з ринопластикою, є актуальним завданням пластичної хірургії, що має важливе значення для їх попередження, вибору правильної тактики задля зменшення частоти та оптимізації усунення дефектів у разі їх виникнення. Мета дослідження. Визначити найбільш характерні та вагомі у косметичному сенсі ускладнення ринопластики, можливості та перспективи їх операційної корекції і заходи профілактики. Матеріали та методи. Аналізу піддано результати лікування 68 пацієнтів, оперованих у хірургічному відділенні Львівської міської косметологічної лікарні в 2016–2019 рр., яким була проведена первинна ринопластика і які мали подібні естетичні деформації носа. Вік пацієнтів становив від 18 до 48 років. Естетичні скарги були пов’язані з зовнішнім виглядом, естетичним дискомфортом від сприйняття своєї зовнішності, обличчя. Функціональні скарги були у 63 пацієнтів (92,6%). На етапі консультації проводили первинне планування операційного втручання та комп’ютерне моделювання. Естетичну оцінку обличчя і естетичне бачення лікаря, його відчуття пропорцій відображали в моделюванні майбутнього носа, використовуючи програмне забезпечення VPSS (Virtual plastic surgery software) або Adobe Photoshop. Фото та відеодокументування проводили через 1, 6 місяців та рік після ринопластики. У всіх пацієнтів ринопластику виконували під комбінованим знеболенням – наркозом з керованою гіпотонією та місцевою анестезією. У всіх випадках доступ був крайовий, по каудальному краю великого крильного хряща. При відкритому типі ринопластики його доповнювали черезколюмеллярним. Після доступу відсепаровували м’які тканини від хрящів та кісток носа одним блоком, що давало добру візуалізацію всіх структур як кінчика, так і спинки носа. У всіх випадках для зменшення проекції та ширини носа в кістковій частині використовували резекційні методи та остеотомію. Для корекції хрящової частини спинки носа та формування кінчика носа застосовували ощадливі шовні методики в поєднанні з резекційними техніками, необхідними для зменшення проекції та довжини хрящів. Після формування та фіксації кістково-хрящового каркаса носа за допомогою накладання швів закривали доступи. Всім пацієнтам накладали зовнішню фіксуючу пов’язку з термопластичного матеріалу на 7 діб, внутрішньоносові сплінти та тампони «Merocel». Результат ринопластики оцінювали через рік. Результати та їх обговорення. Кісткову мозоль кісток носа в групі пацієнтів мали 2 пацієнтів, що становило 1,4%. V-подібна деформація, як ускладнення первинної ринопластики, була виявлена в 1 пацієнта, що становило 0,7%. Дзьобоподібну деформацію мали 14 пацієнтів, або 20,6%. З них 11 (16,2%) мали «Pollybeak deformity» легкого ступеня, лікування якого було консервативним і нетривалим. Решта пацієнтів – троє осіб (4,4%) мали цю деформацію середнього та тяжкого ступеня, що призвело до тривалого консервативного, у 2 випадках, та одного – хірургічного, в поєднанні з консервативним, лікуванням названого ускладнення. Досліджено, що після первинної ринопластики найчастішим естетичним ускладненням, яке потребувало тривалого консервативного і, в окремих випадках, хірургічного лікування, була дзьобоподібна деформація носа. Порівняння частоти цього ускладнення в цьому дослідженні – 20,6% до частоти в інших світових дослідженнях – від 5 до 39% вказує на те, що ця проблема є актуальною і потребує більш детального вивчення. Висновки. 1. Ринопластика є складним хірургічним втручанням, яку мають виконувати високоспеціалізовані фахівці. 2. Враховуючи складність проведення ринопластики, застосування і комбінування великої кількості різних технік та методів, варіабельність анатомії носа та його структур, можна стверджувати, що ризик та відсоток виникнення ускладнень – високий. 3. Найчастішим естетичним ускладненням після первинної ринопластики є дзьобоподібна деформація. 4. Дзьобоподібна деформація носа, як ускладнення первинної ринопластики, потребує більш глибокого вивчення та аналізу задля усунення причин її виникнення, а також розробки методів профілактики для зменшення частоти цього ускладнення.

Результати комплексного лікування хворих на хронічну венозну недостатність в стадії декомпенсації

2023-10-09T15:10:53+03:00

Вступ. Одним із патогенетичних механізмів, що ведуть до утворення трофічних виразок при хронічній венозній недостатності (ХВН), вважається ішемія внаслідок порушення постачання киснем тканин у результаті блокування мікроциркуляторного русла. ХВН, як правило, є різними варіантами клапанної недостатності в різних відділах венозної системи і на різних рівнях При цьому часто незрозуміло, чому при, здавалося б, подібних параметрах венозної стінки буде різна клінічна картина. Однак серед доступних видів лікування ХВН найбільш обґрунтованим залишається на сьогоднішній час оперативне. Мета роботи. Оцінити результати лікування хворих на хронічну венозну недостатність в стадії декомпенсації на фоні варикозної хвороби та посттромботичного синдрому. Матеріали та методи. В хірургічній клініці КНП «ЗОКЛ ім. А.Новака» ЗОР за 2017–2023 роки нами проліковано 174 пацієнта з хронічною венозною недостатністю (ХВН) в стадії декомпенсації. Результати комплексного лікування оцінювали за трибальною системою: добрий, задовільний, незадовільний. Оцінювали взаємозв’язок протяжності рефлюкса в підшкірних венах після комплексного лікування з урахуванням етіології ХВН в стадії декомпенсації. Проведена оцінка якості життя 174 хворих з ХВН в стадії декомпенсації до та після проведеного комплексного лікування в залежності від отриманого результату за допомогою загальних анкет-опитування MOS SF – 36. Результати дослідження. Таким чином, задовільні результати дерматопластики у І групі хворих спостерігався у 98,3% у ІІ групі в 97,1% випадків. У 27 хворих ПТС обох нижніх кінцівок у 95% випадків. При цьому, більшість незадовільних результатів аутодерматопластики була повязана з технічними причинами і спостерігалась при марочному способі останньої. Найкращі результати спсотергіались при пластиці перфорованим розщепленим лоскутом. Через рік заживлення ТВ при ВХ склало 97,1%, при ПТС 91,3%. У хворих першої групи (поверхнева венозна гіпертензія) операція КЕ+ короткий стрипінг+дистальна склерооблітерація післяопераційні ускладнення спостерігались тільки у 2 (4,3%) пацієнтів у вигляді нагноєння операційної рани на стегні та ліфореї. При глибокій венозній гіпертензії ускладнень в ранньому післяопераційному періоді не спостерігалось. Висновки. Ранні післяопераційні ускладнення спостерігались у 2 (4,3%) хворих при поверхневій венозній гіпертензії та у двох (66,6%) хворих при змішаній формі венозної гіпертензії. У віддаленому періоді спостереження серед хворих І групи у 9 (19,1%) виявлено часткову реканалізацію ВПВ, у одного (2,1%) повну реканалізацію. ТВ не загоїлась у одного хворого при консервативному лікуванні, рецедив ТВ наступив у 7 (4,1%) хворих. Згідно отриманих даних по усіх шкалах якості життя у хворих з загоєними ТВ спостерігалось виражене покращення усіх функцій практично у 2 рази.

Порівняльна характеристика консервативних та хірургічних методів лікування хронічної венозної недостатності

2023-10-09T15:15:06+03:00

Вступ. Поширеність хронічної венозної недостатності складає 5–50%, а трофічні зміни шкіри, включаючи виразки ніг зустрічається у 1–5% населення. Перебіг декомпенсованих форм хронічної венозної недостатності характеризується повільним загоєнням та високою частотою рецидиву трофічних виразок, що призводить до стійкої інвалідизації у більш ніж у половини (51,2%) пацієнтів. Питання хірургічного лікування декомпенсованих форм хронічної венозної недостатності до кінця не вирішені та потребують подальшого дослідження. Метою дослідження було порівняти ранні та віддалені результати хірургічного та консервативного лікування хронічної венозної недостатності нижніх кінцівок. Матеріали та методи дослідження. Проаналізовано результати лікування хронічної венозної недостатності у 929 пацієнтів. Залежно від проведеного лікування пацієнти були поділені на: І А групу – 432 (46,5%) хворих, які оперовані з приводу варикозної хвороби; І B групу – 154 (16,6%) пацієнтів, які оперовані з приводу тромбозу поверхневих вен; І С групу – 131 (14,1%) хворих з посттромботичною хворобою; ІІ групу – 212 (22,8%) пацієнтів, які отримали лише консерватине лікування. Результати дослідження та їх обговорення. Кумуляційний аналіз показав добрі та задовільні результати лікування протягом 3 років спостереження у 86,6%, 89,6%, 86,7% та 18,3% пацієнтів І А, І В, І С та ІІ груп відповідно. Кількісна оцінка результатів лікування засвідчила, що загальний клінічний рахунок до операції у І А, І В та І С групах склав 15,4±2,42; 16,2±2,24 та 14,9±1,63 бали, а після операції – 0,81±0,17; 1,22±0,31 та 1,78±0,26 відповідно. Найменший регрес клінічної симптоматики спостерігали в ІІ групі пацієнтів – з 15,8±2,26 до 5,62±1,78 балів. Висновки. Операційне лікування декомпенсованих форм хронічної венозної недостатності дозволило досягти позитивного результату у 86,6–89,6% пацієнтів, проти 18,3% за ізольованого консервативного лікування. За умови хірургічного лікування відсоток прогресування хронічної веноної недостатності вдалося знизити з 44,1% до 1,8–16,7%.

Технічні особливості операції Фрея у хворих з ускладненими формами хронічного панкреатиту

2023-10-09T15:20:27+03:00

Вступ. В останні роки при хронічному панкреатиті (ХП) резекційні хірургічні втручання із збереженням дванадцятипалої кишки застосовуються як альтернатива дренуючих операцій та панкреатодуоденектомії. Завдяки еволюції хірургічної техніки операція Фрея, де використовується гібридна природа, стала затребуваним хірургічним втручанням із значним зменшенням болю та низьким рівнем інтраопераційних ускладнень. Мета дослідження. Оцінка, обґрунтування технічних прийомів та пояснення етапів операції Фрея в залежності від виразності патології підшлункової залози (ПЗ) у хворих з ускладненим перебігом ХП. Матеріал і методи дослідження. За період з 2014 по 2021 р операція Фрея виконана 78 хворим. Серед обстежених хворих чоловіки складали 70 (89,7%), жінки – 8 (10,3%). Середній вік хворих – (47,58±5,09) років. Середня тривалість післяопераційного періоду (14,1±6,3) діб. Тривалість операцій становила від 174,5 до 256,4 хв. Результати дослідження та їх обговорення. Найбільш складним і критичним завданням операції Фрея є декомпресія та резекція голівки ПЗ з обов’зковим висіченням головної, додаткової протоки і протоки гачкоподібного відростку. У післяопераційному періоді ускладнення за Clavien-Dindo розвинулися у 5 (6,4%) пацієнтів. У 2 (2,6%) мали місце ускладнення з боку післяопераційної рани (клас I). У 3 (3,8%) хворих розвинулися клінічно значущі ускладнення: 1 кровотеча в зоні висічення голівки, 1 неспроможність швів анастомозу, що спричинили повторні оперативні втручання під загальним наркозом (клас 3в), 1 післяопераційна панкреатична фістула, яка закрилася внаслідок консервативних заходів (клас II), ступінь B. У групі клінічно значущих ускладнень помер 1 хворий. Післяопераційна летальність – 1,3%. Висновки. Використання більш радикальної ексцизії голівки у порівнянні з локальною дає право вважати, що сучасна операція Фрея трансформувалася в субтотальну дуоденумзберігаючу резекцію голівки з забезпеченням, за показаннями, більш радикальної ексцизії приток по ходу головної панкреатичної протоки в зоні тіла і хвоста ПЖ.

Результати лікування естетичних недоліків вушних раковин в умовах спеціалізованого хірургічного стаціонару

2023-10-09T15:25:55+03:00

З метою визначення спектру та характеру післяопераційних ускладнень хірургічних втручань з приводу вроджених деформацій вушних раковин, можливостей і перспектив їхньої операційної корекції та заходів профілактики проведено аналіз результатів лікування 127 пацієнтів, оперованих у Львівській міській косметологічній лікарні протягом 2016–2019 рр. Вік пацієнтів знаходився в межах 7–54 років (середній – 25,7±2,4), кількість осіб жіночої статі майже втричі переважала чоловічу – 93 проти 34. Основною скаргою була одно- або двобічна вроджена відстовбурченість вушних раковин. Об'єктивне обстеження виконано за класифікацією А.Т. Груздєвої, яку доповнено метричними характеристиками для оцінки клаповухості. Ізольоване збільшення висоти чаші при добре вираженому протизавитку та його верхній ніжці, скафо-конхальному куті в межах нормальних величин (90 градусів) констатовано в 16 пацієнтів. Недорозвинений протизавиток та його ніжки із збільшенням показників скафо-конхального кута до 170 градусів і показників вухо-головного кута в межах 60‑90 градусів спостерігався у 7 випадках. Поєднання збільшення вухоголовного кута з 30 до 60 градусів із недорозвиненням протизавитка та його ніжок виявлено в 69 осіб. Ізольовані недоліки основи, тіла, верхньої та нижньої ніжок протизавитка були у 35 пацієнтів. Односторонню відстовбурченість вушної раковини встановлено у 12 спостереженнях. Пацієнтів фотографували перед операцією, надалі – через 2–3 місяці та через 1 рік після неї, дотримуючись єдиного стандарту: А) вигляд голови спереду. Масштаб 1:7. Відстань до пацієнта 120 см; Б) вигляд голови зі заду. Масштаб 1:7. Відстань до пацієнта 120 см; В) вушна раковина збоку зблизька. Масштаб 1:2. Відстань до пацієнта 40 см. Фотографували праву і ліву вушні раковини. Здійснено розподіл авторських хірургічних технік, як за оригінальною методикою, так і при поєднанні різних методологічних маневрів під час однієї операції. Так, отопластику за методикою J. Mustarde, з акцентуванням протизавитка та його ніжок окремими П-подібними швами без послаблення вушного хряща, виконали 73 хворим (57,5%), за N. Bulstrode – з послабленням зовнішньої поверхні хряща протизавитка – у 38 випадках (29,9%). У 16 хворих, де основним косметичним недоліком була висока чаша вушної раковини, та в 76 пацієнтів, у яких збільшений вушно-головний кут комбінувався із збільшенням скафо-конхального кута у 19 (14,9%) виконали шовну техніку D. Furnas. 18 особам (14,2%) – редукцію високої чаші за методикою E. Eitner, 38 (29,9%) – понижаючу отопластику за J. Davis, у 17 випадках (13,4%) високу чашу зменшили з переднього доступу за B. Bauer. Кровотечі та гематоми не були серед найчастіших ускладнень раннього післяопераційного періоду – 2 (1,6%). В одному випадку джерелом кровотечі була верхня вушна артерія. В іншому – судини шкіри з краю ретроаурікулярного доступу. Некрози шкіри та пролежні проявились у 4 пацієнтів (3,2%) розвитком поверхневого епідермолізу частіше по передній, а іноді й по задній поверхні вушної раковини. Сліди в м'яких тканинах зовнішнього вуха від застосованого за ходом втручання спиртового розчину діамантового зеленого відзначено у 1 пацієнта (0,8%) з оперованих. Келоїд Дюмбеля констатовано в 1 пацієнтки підліткового віку. Лігатурні нориці завушної ділянки виникли у 8 оперованих хворих. У 14 випадках виникли рецидиви клаповухості. Операційна тактика коригуючої операції полягала в переважному використанні техніки N. Bulstrode. Висновки: 1. Операційне лікування естетичних недоліків вушних раковин є складним розділом пластичної та естетичної хірургії і повинно виконуватись в умовах спеціалізованого стаціонару. 2. Основними ранніми післяопераційними ускладненнями отопластики є кровотеча і гематома, некроз шкіри та пролежні, контурування та протрузія вузлів шовного матеріалу під стоншеними покривними тканинами. 3. Найскладнішими віддаленими ускладненнями отопластики є рецидиви клаповухості та лігатурні нориці, причини та механізми виникнення яких потребують поглибленого вивчення в контексті профілактики і лікування.

Неоадювантна променева терапія в комплексному лікуванні місцево росповсюдженого раку прямої кишки

2023-10-09T15:34:49+03:00

Вступ. Лікування місцево-розповсюдженого раку прямої кишки (МРРПК) насамперед має на меті забезпечити локальний контроль, збільшити ймовірність збереження сфінктера та збільшити рівень безрецидивного виживання шляхом впливу на загальний об’єм пухлини та зменшення кількості локальних метастастичних уражень. Довгий курс передопераційної променевої терапії (ПТ), пов’язаної з хіміотерапією на основі фторпіримідину, з наступним хірургічним втручанням через період щонайменше від 6 до 8 тижнів є стандартним лікуванням МРРПК. Однак ефективність і безпека лікування залишаються суперечливими в рандомізованих контрольованих дослідженнях, що і є актуальним для вирішення оптимального підходу до комплексного лікування хворих з локальним розповсюдженням раку прямої кишки. Мета роботи. Напрямом клінічних досліджень став пошук ефективніших режимів передопераційної хіміопроменевої терапії. Матеріали та методи. Робота заснована на аналізі результатів лікування 113 хворих на місцево розповсюджений рак прямої кишки з T3с-4N1-2M0, з наявністю екстрамуральної судинної інвазії (EMVI+), позитивним циркулярним кордоном резекції ≤ 1 мм (CRM+), які отримали лікування у радіотерапевтичному та хірургічному відділеннях КНП «ЗПЦ»ЗОР. Для оцінки клінічної відповіді пухлини на неоад’ювантну променеву терапію (НПТ) всім 113 пацієнтам МРРПК через середньому 7,2 (95% ДІ від 6,7 до 7,6) тижнів було проведено контрольний МРТ огляд органів малого таза. Для оцінки клінічного ефекту було використано шкалу оцінки ступеня регресії пухлини при МРТ (TRG). Результати дослідження. Віддалені метастази після проведеного комплексного лікування було діагностовано у 35 (30,9%) із 113 хворих. Усі метастази виникли при медіані простеженості 15±3,6 місяців (від 5 до 42 місяців). В основній групі віддалені метастази були діагностовані у 15 (26,3%) хворих, а в контрольній – у 20 (35,7%) p>0.05. Пізні променеві пошкодження було зафіксовано у 9 (7,9%) хворих: 4 (7%) в основній групі та 5 (8,9%) – у групі контролю. Найчастіше це були реакції з боку органів шлунково-кишкового тракту – у 5 (4,4%) хворих. Реакції з боку органів сечовидільної системи спостерігалося у 3 (2,6%) випадках, органів репродуктивної системи – у 1 (0,8%) пацієнта. Термін до розвитку пізніх променевих ушкоджень в основній групі в середньому становив 46,6±7,91 тижнів після закінчення курсу НПТ, а групі контролю – 49,5±6,34 тижнів, p=0,033. При однофакторному дисперсійному аналізі таких факторів прогнозу як технології ПТ (VMAT та IMRT) та режим фракціонування статистично значущого впливу на частоту розвитку пізніх променевих ушкоджень виявлено не було. Висновки. Аналіз даних МРТ після проведеного курсу НПТ та неоад’ювантної хіміопроменевої терапії (НХПТ) показав, що позитивна динаміка заміщень пухлинної тканини фіброзом спостерігалась у 89(78,7%) хворих у поріняльних групах. Повна клінічна відповідь відзначена у 3,5% хворих в основній групі, та у 1,8% у групі контролю. У 86 хворих обох груп булозафіксовано ІІ та ІІІ ступінь регресу пухлини по градації TRG – у 43(75,4%) хворих основної групи та 43 (76,8%) пацієнтів контрольної.

Способи покращання безпосередніх результатів хірургічного лікування раку підшлункової залози

2023-10-09T15:50:23+03:00

Вступ. В Україні в структурі смертності від ЗН рак ПЗ у чоловіків займає 6 місце (5.5%), у жінок – 8 (6.0%). У 2021 році рак ПЗ в Україні діагностували у 4035 осіб, при цьому протягом року з них померло 64%. Із вперше виявлених пацієнтів 43% мають IV ст. захворювання. Морфологічну верифікацію виду пухлини вдається отримати тільки у 42% пацієнтів, комбіноване або комплексне лікування отримують 5.2% хворих Мета дослідження: узагальнити безпосередні результати лікування пацієнтів із раком ПЗ в клініці та запропонувати спосіб їх покращання. Матеріали та методи. Нами узагальнено досвід лікування 117 хворих на рак П3, оперованих у хірургічній клініці Закарпатської обласної клінічної лікарні ім. А. Новака, з 2000 по 2015 рік. Ми застосовували такі способи радикального хірургічного втручання щодо злоякісних пухлин ПЗ: панкреатодуоденальну резекцію (ПДР), субтотальну дистальну резекцію ПЗ зі спленектомією та регіональною лімфаденектомією, тотальну дуоденопанкреатектомію. Летальність відповідно склала 19,7% після ПДР, 8,3% – після дистальної резекції, 50% – після тотальної дуоденопанкреатектомії. Загальна летальність склала 22,2%. Результати досліджень та їх обговорення. Хірургічні ускладнення після операційних втручань безпосередньо впливали на найближчі результати лікування і ставали основною причиною смерті хворих. З метою покращання результатів хірургічних втручань шляхом зменшення кількості ускладнень в післяопераційному періоді нами була запропонована власна схема реконструктивного етапу після панкреатодуоденальної резекції. При цьому після резекційного етапу кукса тонкої кишки зашивається наглухо. Порожниста кишка через отвір в безсудинній частині брижі поперечноободової кишки протягується у верхній поверх черевної порожнини і по великій кривизні кукси шлунка накладають перший шлунково-кишковий анастомоз по типу «бік в бік», в ізоперистальтичному напрямку. В подальшому на достатній відстані формується другий – пакреато-єюноанастомоз по типу «кінець в бік» однорядним швом атравматикою 3/0 на «загубленому» дренажі. Далі, підтягуючи петлю, формують однорядний анастомоз по типу «кінець в бік» між куксою спільної жовчної протоки і кишкою прецизійно атравматикою 4/0. Привідну і відвідну петлі тонкої кишки анастомозують «бік в бік» двохрядним швом в найнижчій точці. За запропонованою методикою ми прооперували 37 пацієнтів. При цьому неспроможність панкреатоєюноанастомозу розвинулась у 2 (5,4%) з них, гепатикоєюноанастомозу – у 1 (2,7%) і гастроєюноанастомозу – у 1 (2,7%), що за критерієм Фішера було достовірно менш, ніж у групі класичної методики за Child. Висновки. Хірургічні ускладнення після операцій з приводу злоякісних новоутворень підшлункової залози в значній кількості випадків ведуть до септичних ускладнень, важких порушень гомеостазу і смерті пацієнта. Реконструктивний етап операцій з приводу злоякісних новоутворень підшлункової залози потребує досконалої техніки виконання з метою попередження хірургічних ускладнень. В доступній літературі відсутні стандартизовані рекомендації з приводу техніки виконання реконструктивного етапу, що зумовлює необхідність подальших досліджень цього напрямку.

Характеристика сучасних методів діагностики уролітіазу

2023-10-09T15:54:55+03:00

Вступ. Сечокам'яна хвороба (СКХ) є досить частим захворюванням. Тому проблема нефролітіазу набуває все більшої актуальності Важливість проблеми зумовлена ще й тим, що захворювання найчастіше зустрічається серед людей найбільш працездатного віку – від 20 до 50 років. Абсолютна кількість зареєстрованих хворих на сечокам'яну хворобу зростає щороку на 12–20%. Нирковокам'яна хвороба є однією з найчастіших причин хронічної ниркової недостатності (ХНН) у урологічних хворих Розвиток найважчого ускладнення – гострого калькульозного пієлон.ефриту – створює ургентну ситуацію. Мета роботи. Провести аналіз літературних джерел з метою аналізу ефективності застосування сучасних методів в діагностиці уролітіазу. Матеріали та методи. Здійснено науковий пошук за період з 2000 по 2022 рр. за первинною пошуковою стратегією «діагностика уролітіазу» (diagnosis of urolithiasis), «сечокам’яна хвороба» (urolithiasis), та комбінацією AND/OR в наукометричних базах MEDLINE (PubMed), Scopus, Web of Science. Результати дослідження. За наявності конкремента або розширення порожнинної системи нирки проводиться оглядова урографія; яка, поділяє конкременти нирок на дві групи, рентгеннегативні та рентгенпозитивні, що дозволяє побічно судити про хімічний склад конкременту. За результатами оглядової урографії та ульразвуковому дослідженні нирок на основі клініки та лабораторних даних можна припустити можливість застосування малоінвазивних методів видалення конкрементів. Достатньою підставою для відмови від рентгенологічного дослідження виявлення при ехографії конкрементів у чашково-лоханковій системі, а також ускладнень у вигляді гідрокалікозу або гідронефрозу. Інформативність екскреторної урографії обмежена також у хворих при нирковій коліці на висоті больового нападу, при нефункціонуючій нирці та хронічній нирковій недостатності. Висновки. Пріоритетними методами дослідження нефро-уролітіазу слід вважати радіологічні, де перевага віддається мультиспіральній комп’ютерній томографії, у решті випадків першою лінією діагностики є ультразвукова доплерометрія з картуванням. Функція нирки остаточно вирішується при виборі радіоізотопних рентгеносцинтіграфій.

Ранні біліарні ускладнення після панкреатодуоденектомії

2023-10-09T16:00:12+03:00

Вступ. Операції на позапечінкових жовчних протоках та на підшлунковій залозі в 3,5–29,6% – супроводжуються розвитком ранніх післяопераційних ускладнень, переважну більшість з яких складають перитоніти, жовчетечі, стеноз гепатикоєюностомії та внутрішньочеревні кровотечі, котрі потребують вчасної діагностики і повторних оперативних втручань, направлених на усунення даних ускладнень Питання післяопераційних ускладнень, летальності, тривалості та якості життя пацієнтів залишаються однією з надзвичайно складних проблем гепатопанкреатобіліарної хірургії. З впровадженням в клінічну практику методів мініінвазивної діагностики та лікування в післяопераційному періоді (транскутанні ехо- та КТ-контрольовані дренування, лапароскопічні втручання), з’явились нові технології лікування ранніх ускладнень після операцій на органах панкреатобіліарної зони, з транспапілярного та лапароскопічного доступів. Переваги сучасних мініінвазивних технологій, в останнє десятиріччя, зумовили їх використання в хірургічній практиці, що в свою чергу збільшило частоту специфічних, притаманних саме для цих методик післяопераційних ускладнень. Мета дослідження. Це дослідження було спрямовано на оцінку захворюваності, прогнозуючих факторів та лікування ранніх біліарних ускладнень, включаючи стенозування гепатикоєюноанастомозу, транзиторну жовтяницю, неспроможність біліодигестивного співустя (жовчотечу) та холангіт. Матеріали та методи. Проведено ретроспективне та проспективне когортне дослідження із залученням 451 хворого за період з січня 2015 по грудень 2022 року яким виконували панкреатодуоденектомію зі збереженням воротаря за Traverso (135 пацієнтів) та панкреатодуоденектомію з видаленням воротаря за Whipple (316 пацієнтів). Проводили клінічні, лабораторні, бактеріологічні та інструментальні дослідження. Результати досліджень та їх обговорення. У 55 (13%) пацієнтів виникли ранні біліарні ускладнення (РБУ), у тому числі: 6 (2%) стеноз гепатикоєюноанастомозу, 13 (3%) транзиторна жовтяниця, 10 (3%) жовчотеча і 26 (5%) холангіт, без смертності і коефіцієнтом повторної операції – 7% проти 10%, які проліковані мініінвазивними методами. У цих 55 пацієнтів середній післяопераційний період спостереження склав 9 (6–21) місяців. У багатовимірному аналізі, що включав такі показники як: стать, доброякісність захворювання, злоякісність з передопераційною верифікацією коли діаметр загальної жовчної протоки (ЗЖП) був не більше 7 мм, – прогнозували РБУ. У 6 пацієнтів із стенозом гепатикоєюноанастомозу (ГЄА), відмічали чітку кореляцію з діаметром ЗЖП менше 7 мм (P<0.001), що достовірно впливає на виникнення РБУ, а у 3 випадках з них виконували повторне оперативне втручання. Транзиторна жовтяниця пройшла самостійно у всіх досліджуваних 13 пацієнтів. Жовчотеча припинилася спонтанно у 5 пацієнтів; у 5 інших випадках це вимагало мініінвазивних методів лікування або релапаратомії. Повторні епізоди холангіту спостерігали у 26 (5%) пацієнтів після відміни антибіотиків. Зовнішню жовчну норицю діагностували у 10 (3%) пацієнтів, у 3 (5,5%) було відмічено комбіновану неспроможність ГЄА та ПЄА. З 451 пацієнтів у 10 (3%) виникла в післяопераційному періоді жовчотеча з ГЄА, 92 (22%) – мали панкреатичну фістулу, у 112 спостерігали гастростаз, і у 3 (5,5%) була відмічена комбінована недостатність ГЄА та ПЄА. Чоловіків було 235 (52%), жінок 216 (48%), у віці від 35 до 80 років, середній вік склав 61+9,3 роки. Показник смертності становив 17 (4%). Причинами смерті були хірургічні ускладнення у 11 (62%) пацієнтів включаючи 2 ішемічні ускладнення, 4 зовнішні панкреатичні нориці та 5 кровотеч, серцево-легеневі ускладнення у 4 та ускладнення у пацієнтів із важкою супутньою патологією 2 пацієнтів. Висновки. 1. Частота виникнення жовчних нориць складає менше 8% після виконання ПДЕ, але вони можуть бути небезпечними для життя пацієнта, особливо у комбінації з зовнішньою панкреатичною норицею. 2. Оскільки єдиним незалежним фактором ризику розвитку РБУ є діаметр ЗЖП, хірургічна техніка з метою їх профілактики має вирішальне значення. 3. Незалежно від існуючих систем класифікації біліарних ускладнень після ПДЕ, подальші дослідження повинні оцінити неспроможність гепатикоєюноанастомозу при поєднанні з зовнішньою панкреатичною норицею. 4. Фактори ризику жовчотеч при виконанні панкреатодуоденектомії: чоловіча стать, ожиріння, знижений рівень альбуміну в сироватці крові, ендобіліарне стентування в передопераційному періоді, ЗЖП діаметром менше 5 мм, анастомози на сегментарних жовчних протоках, а також, що жовчотечі з ГЄА асоціюються з слабкістю біліарної стінки. 5. Понад 50% жовчотеч зупиняються спонтанно при збереженні інтраабдомінального дренажу та відновленні перистальтики тонкої кишки. 6. Ефективним методами лікування РБУ є мініінвазивні технології (черезшкірна черезпечінкова холангіостомія під контролем ультразвуку з подальшим ендобіліарним стентуванням). 7. Профілактика ранніх біліарних ускладнень включає: прецизійну хірургічну техніку, вибір адекватного шовного матеріалу та оцінка усіх факторів ризику при виконанні ПДЕ.

Вибір лікувальної тактики у пацієнтів з гострим варикотромбофлебітом поверхневих вен нижніх кінцівок

2023-10-09T16:08:15+03:00

Вступ. Гострий варикотромбофлебіт (ГВТФ) є найпоширенішим ускладненням варикозної хвороби поверхневих вен нижніх кінцівок. Найбільша небезпека ГВТФ полягає у загрозі трансфасціального тромбозу, і можливим виникненням тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА). Тенденція до активної хірургічної тактики при ГВТФ, накопичений теоретичний багаж та практичні аспекти вимагають систематизації та створення чітких алгоритмів лікування ГВТФ. Мета. Покращити результати хірургічного лікування хворих із гострим варикотромбофлебітом у басейні великої підшкір- ної вени. Матеріали та методи. У роботі проведено аналіз результатів лікування 87 пацієнтів з різноманітними формами гострого варикотромбофлебіту в басейні великої підшкірної вени, що знаходилися на лікуванні у хірургічному відділенні КНП «Ужгородська районна клінічна лікарня» Ужгородської районної ради за період з 2018 по 2021 роки. Результати дослідження та їх обговорення. Усі пацієнти були поділені на дві групи – основну і контрольну. У якості основної групи спостерігали 44 пацієнти, яким було виконано оперативні втручання, та в якості контрольної групи спостерігали 43 пацієнта, які отримували лише консервативне лікування. У 40 (90,2%) пацієнтів основної групи було виконано екстренні оперативні втручання. У випадках притокового ВТФ з ризиком трансфасціального тромбозу першим етапом виконували субфасціальне лігування неспроможних пронизних вен з наступною мініфлебектомією. У 34,8% з поширенням тромботичного процесу на ВПВ виконували кросектомію, короткий стрипінг на стегні, флебоцентез чи склерооблітерацію. У пацієнтів з верхівкою тромботичних мас у гирлі ВПВ обробку останнього, з метою попередження фрагментації тромбу, проводили після відкритої тромбектомії з венотомного розрізу термінального відділу ВПВ. При висхідному ВТФ зважаючи на швидке наростання тромботичного поцесу в проксимальному напрямку у всіх пацієнтів першим етапом виконували кросектомію з подальшим коротким або довгим стрипінгом. Висновки. 1. У 45,1% пацієнтів з варикотромбофлебітом на гомілці процес локалізувався в магістральному стовбурі без залучення приток ВПВ, що дозволило виконати ізольоване видалення тромбованого сегменту ВПВ у 69,6% з них, у 30,4% пацієнтів – флебоцентез із склерооблітерацією. 2. При трансфасціальних тромбозах основним стандартом лікування є тромбектомія з поєднаною медикаментозною антикоагулянтною терапією. 3. У ранньому післяопераційному періоді добрий та задовільний результат спостерігали у всіх хворих. У віддаленому післяопераційному періоді добрий та задовільний результат виявили у 97,8%.

Анатомічні особливості аневризм, характер крововиливу, вираженість ангіоспазму і особливості клініки у хворих з розривом аневризм ПСА

2023-10-09T16:12:51+03:00

Мета. Дослідити анатомічні характеристики крововиливу та ангіоспазму у пацієнтів із розривом аневризми передньої сполучної артерії (ПСА) та визначити фактори, які можуть сприяти розвитку цих ускладнень. Матеріали і методи. 98 пацієнтів, середній вік яких 47.8±11 років, а співвідношення жінки-чоловіки склало 1.04:1. Аневризми верифікувалися за допомогою комп’ютерної томографії судин голови та шиї, селективної церебральної ангіографії, МРТ-ангіографії судин головного мозку. Результати і обговорення. Отримані в ході дослідження дані свідчать про те, що певні анатомічні особливості аневризм ПСA, такі як розмір, розташування та форма, можуть бути пов’язані з підвищеним ризиком кровотечі та ангіоспазму. Гемодинамічні фактори, такі як швидкість кровотоку та турбулентність, також можуть відігравати роль у розвитку цих ускладнень. Дослідження засвідчує важливість ранньої діагностики та швидкого лікування аневризм ПСA та припускає, що пацієнти з більшими аневризмами або аневризмами неправильної форми чи кількома часточками можуть потребувати більш агресивних стратегій лікування. Висновки. Результати цього дослідження можуть допомогти у прийнятті клінічних рішень і покращити результати лікування пацієнтів, дозволяючи клініцистам пристосовувати стратегії лікування до потреб кожного пацієнта та профілю ризику. Необхідні подальші дослідження в цій галузі, щоб підтвердити та розширити ці висновки та розробити нові підходи до запобігання та лікування цих потенційно небезпечних для життя ускладнень.

Досвід застосування використання комінації біозварювання та лазерної абляції при лікуванні аноректальних нориць

2023-10-09T16:17:04+03:00

При розгляді колопоктологічних захворювань аноректальні нориці спостерігаються у 15–40% пацієнтів. Рецидивність при виконанні класичних та малоінвазивних втручань від 10%–40% по різним даним. При виборі методу оперативного лікування аноректальних нориць відається перевага малоінвазивним методам, що дозволяє мінімізувати післяопераційні ускладнення. Мета дослідження: Оцінити ефективність засосування комбінції медифікованої методики LIFT. Матеріали та методи: Проведений аналіз лікування 34 хворих з аноректальними норицями. Результати: Процес лікування включав в себе 2 етапи. Перший етап полягав у ліквідації гнійного процесу при якому виконувалось розкриття та дренування абсцесу за допомогою сетону, для подальшого формування лінійної нориці. Другий етап полягав у відключені нориці від прямої кишки. Виконувалась комбінована методика LIFT + лазерна абляція + біозварювання норицевого ходу. При розгляді методу LIFT основним етапом даного методу являється пересічення та герметизація просвіту нориці в міжсфінктерному просторі. Функціональна недостатність після операції не постраждала на протязі 4 місяців. У всіх випадках проходила оцінка сфікнетрного апарату за шкалою Wexner.Ускладнень після операції відмічено не було. Рецидив відмічено у 3% випадків. У порівняні з іншими комбінованими методами LIFT даний метод показує хороші показники рецидивності. Висновки: 1. Комбінована методика LIFT значно зменшує відсоток рецидивів у порівнянні із класичними методиками та стандартною методикою LIFT. 2. У порівнянні із класичними методиками при застосуванні LIFT та її комбінації випадків недостатності анального сфінктера не біло відмічено. 3. Вибір сетону та ведення хворого на протязі періоду лікування сетоном при першому етапі лікування впливає в значній мірі на ризик виненення анльної інконтиненції.

Функціональні розлади шлунково-кишкового тракту у дітей раннього віку (огляд літератури)

2023-10-10T08:21:25+03:00

Функціональні гастроінтестінальні розлади травлення у дітей залишаються проблемою для педіатрів і гастроентерологів, незважаючи на великий обсяг інформації з цього питання. Згідно сучасних даних це порушення функції органів травлення, пов’язані зі зміною їхньої регуляції, що супроводжуються різноманітною комбінацією персистуючих або рецидивуючих гастроінтестинальних симптомів без структурних або біохімічних порушень. За даними літератури впродовж першого року життя близько половини дітей має хоч би один з симптомів функціональних порушень шлунково-кишкового тракту. Серед дітей перших років життя найбільш поширеними формами ФГІР є малюкова регургітація, малюкові кольки, порушення частоти і характеру випорожнень. Проаналізовано літературу та приведені дані різних авторів про етіопатогенез основних функціональних розладів шлунково-кишкового тракту, в основі якого лежать анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму та розлади з боку вегетативної та гуморальної регуляції; підходи до діагностики даних порушень, які в основному засновані на клінічних симптомах, наявних у дитини. Треба пам’ятати, що незважаючи на функціональний характер патології, діти з інтенсивно протікаючими функціональними розладами в ранньому віці можуть мати в подальшому захворювання шлунково-кишкового тракту, а також погіршують якість життя дитини та сім’ї. Це визначає необхідність їх своєчасної діагностики й лікування. Особлива увага лікарів первинної ланки повинна бути направлена на так звані «червоні прапорці», наявність яких може свідчити про органічну патологію та в деяких випадках потребує застосування додаткових методів діагностики і невідкладної терапії. Основним методом лікування цих станів за даними сучасної літератури є корекція харчування, що призводить до усунення причин виникнення різних функціональних розладів травлення. Використання медикаментозної терапії згідно сучасних рекомендацій повинне бути обмежено. Окрім того, дуже важливим є проведення роз’яснювальної роботи з батьками щодо даних розладів, надання їм психологічної підтримки.

Результати використання комбінованого препарату гіалуронідази (дефібра) при лікуванні хворих на хронічний бактеріальний простатит

2023-10-10T10:15:52+03:00

Сьогодні хронічний простатит (ХП) розглядається як запальне захворювання інфекційного ґенезу з можливим приєднанням аутоімунних порушень, що характеризується ураженням як паренхіматозної, так і інтерстиціальної тканини передміхурової залози (ПЗ). За рекомендацією Європейської асоціації урологів ХП є бактеріальним та абактеріальним (синдром хронічного тазового болю), запальний, незапальний і асимптомний. Незважаючи на більш, ніж вікову історію вивчення різних патогенетичних ланок розвитку хронічного ХП, це захворювання залишається недостатньо вивченим, доволі поширеним і складає важливу медико-соціальну проблему. Відомості епідеміології ХП суперечливі і вивчені доволі фрагментовано. Адже, за даними наукових досліджень близько 39% чоловіків мають прояви простатиту, однак, за медичною допомогою звертається лише 2/3 з них. За даними досліджень ряду авторів, які вивчали поширеність простатиту у чоловіків віком від 20 до 40 рр. відомо, що 25% мужчин з урологічними захворюваннями мають симптоми простатиту. Сьогодні ХП розглядається як запальне захворювання інфекційного ґенезу з можливим приєднанням аутоімунних порушень, що характеризується ураженням як паренхіматозної, так і інтерстиціальної тканини ПЗ. Одним з важливих пускових механізмів ХП є пошкодження тканин ПЗ внаслідок порушення гемодинаміки в ній. Експериментальні дослідження показали, що стаз у венозних судинах призводить до пошкодження ендотелію з наступною міграцією лейкоцитів через венозну стінку. А венозний стаз або уповільнення венозного кровоплину в ПЗ призводить до пошкодження її тканин. В подальшому, у випадках інфікування залози виникає пошкодження стінок її судин внаслідок фіксації в них імунних комплексів. На сьогодні клінічними та експериментальними дослідженнями доведено, що будь які патологічні стани в організмі людини супроводжуються активацією вільнорадикальних процесів у запальних тканинах. До вільних радикалів належать сполуки, що містять неспарені електрони і володіють значно більшою реакційною здатністю щодо їхніх нерадикальних аналогів. Усі функціонально важливі вільні радикали, які утворюються в організмі людини, містять кисень, об’єднані терміном «активовані форми кисню» (АФК). Ними є супероксидний радикал, оксид азоту, пероксидний радикал, гідроксильний радикал, пероксид водню та ін. Основні види АФК первинно є нормальними компонентами клітинного метаболізму і виконують певні біологічні функції. Їхня реактивна агресивність стримується потужною антиоксидантною системою. Однак, за умов розвитку патологічних процесів цей баланс порушується в бік неконтрольованого синтезу АФК, що завершується формуванням окисного стресу. Сьогодні за умов окисного стресу АФК пошкоджують не лише ліпіди, що є доведеним у патогенезі ХП, а в першу чергу, білкові структури клітин. Процес окисної модифікації білків (ОМБ) у зв’язку з особливостями хімічної будови і структурної організації протеїнів має складний характер, що пов’язано з утворенням великої кількості окиснених продуктів радикальної та нерадикальної природи. Мета дослідження: вивчити ефективність та безпечність застосування препарату гіалуронідази Дефібра фірми “CYDONIA D.O.O” Грачаніца, Боснія і Герцоговина для лікування хворих на хронічний простатит у вигляді ректальних свічок для лікування хворих на хронічний простатит. Матеріал та методи. Проведено аналіз результатів лікування 38 хворих на хронічний простатит препаратом гіалуронідази Дефібра у вигляді ректальних свічок Результати. В результаті проведеного лікування встановили, що всі 20 пацієнтів з ХП, які отримували ректальні свічки гіадуронідази на протязі 20 днів відмічали позитивний ефект. При цьому виражений позитивний ефект відмітили 11 (31,4%) пацієнтів, добрий ефект – 14 (40,0%) хворих і задовільний – 10 (28,6%) пацієнтів. На фоні стандартного лікування з додаванням гіалуронідази у вигляді ректальних свічок отримано достовірну позитивну динаміку переважної більшості таких гемодинамічних показників: пікова швидкість артеріального кровотоку, діастолічна швидкість, пульсаційний індекс та індекс резистентності. Висновки. Застосування комбінованої терапії: базової протизапальної на основі антибіотикограми, комплексу гімнастики за Кегелем та ректальних свічок гіалуронідази в більшості випадків дозволяє добитися позитивних результатів клінічних даних та об’єктивних параметрів, досягти стійкого клінічного ефекту у пацієнтів, хворих на хронічний бактеріальний простатит.

Методичні концепції викладання фармакології студентам медичного вузу у процесі дистанційного навчання

2023-10-10T09:27:13+03:00

У статті розкривається сутність дистанційного навчання у час пандемії та воєнного стану, характеризуються його складові, розглядається важливість формування компетентностей та необхідність його впровадження серед студентської молоді. В умовах сьогодення коли Світ постав перед вибором здоров’я студентів, чи знання, на допомогу прийшло дистанційне навчання, яке запровадили у всіх вищих навчальних закладах України. Введення онлайн освіти не могло не позначитись на впровадженні нових методів навчання студентській молоді. Це відкрило нові можливості, як для викладачів, так і для студентів, із використанням додаткових засобів сучасних комп'ютерних технологій. Метою дослідження є особливості методичних концепції викладання фармакології у студентів-медиків при дистанційному навчанні. Використання дистанційного навчання має такі переваги: необмежений доступ до навчальних матеріалів у будь якій точці Світу, часова мобільність, широке застосування онлайн ресурсів; збереження життя і здоров’я всіх учасників навчального процесу. Застосування мультимедійних технологій є важливим при викладанні предмету «фармакології» під час дистанційних практичних занять, відео-лекцій, а також проведення онлайн-консультацій. Однак є і ряд недоліків – різна швидкість інтернету, відволікаючі компоненти, недостатня емоційна складова. Отже, дистанційне навчання може бути альтернативою при інфекційних епідеміях, війнах, катаклізмах при неможливості проведення очного навчання. Дистанційність і відкритість сучасної освіти полягає у застосуванні мережевих інформаційних технологій. Це, в цілому, забезпечує індивідуальну спрямованість онлайн навчання, збільшення інтенсивності та неперервності навчання студентів медичних спеціальностей. Використання складових дистанційного навчання орієнтує молодь на модерний стиль освіти. А застосування онлайн технологій при викладанні фармакології спрямовує розвиток студентської самоосвіти. Всі ці складові є цінним для пошуку нових умінь та навичок протягом усього життя Використання елементів дистанційної освіти (онлайн-лекцій, онлайн-консультацій) буде важливим в подальшому при викладання фармакології і при очному (офлайн) навчанні студентів медичних спеціальностей.

Гострі запальні захворювання додатків матки та гострий апендицит у жінок репродуктивного віку: принцип мультидисциплінарного підходу в діагностиці і лікуванні

2023-10-10T08:28:32+03:00

Вступ. Гострі запальні захворювання додатків матки (ГЗЗДМ) складають вагому питому вагу у загальній структурі патології внутрішніх статевих органів у жінок і є одним з основних чинників їх неплідності та ектопічної вагітності. У свою чергу гострий апендицит (ГА) становить домінуючу патологію у невідкладній абдомінальній хірургії. Клінічні траекторії даних захворювань у жінок дітородного віку нерідко перетинаються в терміні «гострий живіт». Мета дослідження. Визначити діагностично–лікувальні підходи до даних захворювань як суміжної патології у невідкладній хірургії та гінекології на засадах мультидисциплінарного принципу. Матеріали та методи. Здійснений ретроспективний аналіз 1786 статистичних карток вибувших зі стаціонару хворих жінок з діагнозом ГГЗДМ. Проспективним дослідженням охоплено 128 пацієнток фертильного віку, серед яких 98 жінок з ГЗЗДМ і 30 пацієнток на ГА. Для з’ясування етіологічного чинника ГЗЗДМ проведені бактеріологічні дослідження з аеробним (загальноприйнятим способом) та анаеробним (з використанням транспортних середовищ та боксів-анаеростатів фірми BioMerieux, Франція) культивуванням матеріалу, визначенням виду бактерій та іх антибіотикочутливості. Результати досліджень та їх обговорення. Встановлено, що ГЗЗПМ складали домінуючу частку в структурі невідкладної гінекологічної патології (65%) з істотним переважання над гострим запальним захворюванням матки (4,9%), гострим параметритом (1,3%) і інфікованою кістою яєчника (2,8%). Позаматкова трубна вагітність та апоплексія яєчника, ускладнені внутрішньою кровотечею, спостерігались у 2,7 разів рідше (відповідно у 12,0 % і 12,2% випадків). Результати бак досліджень показали, що спектр аеробних бактерій, представлений переважно умовно-патогенними збудниками – Enterococcus spp. (18,6%), Enterobacter aerogenes (15,7%), Klebsiella oxytoca (14,3%), Pseudomonas aerogenosa (12,8%), серед анаеробних неклостридіальних бактерій частіше виявлялись Bacteroides fragilis (26%), Bacteroides urealiticus (16,6%), Prevotella livia (14,2 %), причому як в монокультурі, так і в асоціаціях. Найвищій рівень антибіотикочутливості аероби проявляли до іміпінемів (98%), цефалоспоринів (83%), та фтор-хінолонів (79%), а анаероби – до захищених пеніцилінів, цефалоспоринів, кліндаміцину та іміпінему (від 84% до 91,%). Запропонований ступінчастий алгоритм дифдіагностики з визначенням значення клінічних, лабораторно-біохімічних, ультрасонографічних та інструментальних методів. Усі хворі на ГА прооперовані відеолапароскопічно (73%) або традиційно (24%). 53 госпіталізованих з ГЗЗДМ (52%) піддані хірургічному лікуванню з виконанням різних за технологією і об’ємом операційних втручань. Висновки.зГЗЗДМ становлять 65% у структурі невідкладної патології внутрішніх геніталій у жінок репродуктивного віку. Етіологічний чинник представлений широким спектром умовно-патогенних аеробних та анаеробних бактерій, переважно з грам-негативною ознакою, як в ізольованому виді, так і у вигляді асоціацій. Клінічні прояви ГЗЗДМ нерідко перетинаються з симптоматикою ГА, тому вимагають мультидисциплінарного діагностично-лікувального підходу за участю хірурга, гінеколога, лікаря УЗД-діагноста, бактеріолога і клінічного фармацевта на основі розуміння характеристик етіологічного чинника, особливостей антибіотикотерапії та хірургічного відеолапароскопічного або традиційного лікування.

ЗАКОХАНА В ІСТОРІЮ МЕДИЦИНИ ЗАКАРПАТТЯ

2023-10-10T10:27:18+03:00

До 65-річчя від дня народження дослідника-краєзнавця, популяризатора історії медицини Закарпаття, фахового укладача та бібліографа Наталії Степанівни Вакули

Можливості інформаційної системи прогнозування при оцінці клініко- інструментальних симптомів хронічного панкреатиту за умов коморбідності

2023-10-09T16:21:59+03:00

Вступ. Останніми роками все більша увага приділяється вивченню поєднання гастроентерологічних захворювань із гельмінтозами. Багато наукових джерел говорить про вплив гельмінтів як фактор ризику формування та ускладнення ХП. Деякі вчені навіть виділяють паразитарний панкреатит в якості самостійної етіологічної форми захворювання, яка частіше має перебіг у вигляді рецидивуючого ХП. В останні роки спостерігається тенденція до зростання поширеності аскаридозу. Мета дослідження. Розробити алгоритм диференціальної діагностики і прогнозування супутнього аскаридозу у хворих на хронічний панкреатит з візуалізацією у вигляді дерева рішень. Матеріали та методи. Дослідну групу склали 125 хворих на ХП у поєднанні із аскаридозом та без нього. Діагнози ХП та аскаридозу було верифіковано відповідно до протокольних вимог і клініко-статистичної класифікації хвороб органів травлення. У результаті статистичної обробки отримано набір багатьох правил, які йдуть від кореня до кожного термінального вузла, містять нерівності для численних атрибутів і умови включення для категоріальних атрибутів. Результати досліджень та їх обговорення. Застосування інформатизованого методу дерева рішень (data mining) є ефективним засобом побудови оптимального алгоритму прогнозування коморбідного перебігу ХП і аскаридозу (похибка становила 2,9%). Клінічні та інструментальні (УЗД ПЗ) особливості хворих на ХП є інформативними параметрами скринінгу наявності аскаридозу, які за мірою зменшення значимості представлені наступним чином: збільшення голівки ПЗ, загальна слабкість, гідрофільна структура ПЗ, абдомінальний біль, нудота, нечіткі розмиті контурами ПЗ, пронос, тяжкість у правому чи лівому підребер'ї, чергування закрепу і проносу, гіркота в роті, неоднорідна дрібнозерниста ехоструктура ПЗ, відчуття переповнення в животі, тривалість ХП. Це є важливим для визначення правильної тактики подальшої діагностики, лікування і реабілітації хворих з поєднаним перебігом ХП і аскаридозу. Висновок. Було рекомендовано для скринінгового прогнозування наявності коморбідного аскаридозу при ХП і визначення раціональної тактики подальшої діагностики, лікування і реабілітації хворих з поєднаним перебігом ХП і аскаридозу на первинній ланці надання медичної допомоги застосування інформатизованого методу дерева рішень (data mining).

Комплексна терапія хворих на неалкогольну жирову хворобу печінки та цукровий діабет 2 типу у поєднанні з себорейним дерматитом

2023-10-09T16:50:13+03:00

Вступ. Неалкогольна жирова хвороба печінки (НАЖХП) – це хронічне захворювання, в основі якого лежить збільшене накопичення ліпідів у гепатоцитах. На сьогодні доведено спільність патогенетичних механізмів для НАЖХП та метаболічного синдрому і стає очевидним їх зв’язок із цукровим діабетом (ЦД) 2 типу та іншими захворюваннями. Мета. Дослідити ефективність комплексної терапії із використанням препарату урсодезоксихолевої кислоти (УДХК) та амінокислотного комплексу (АКК) у хворих на НАЖХП та ЦД 2 типу у поєднанні з себорейним дерматитом (СД). Матеріали і методи. Обстежено 78 хворих на НАЖХП та ЦД 2 типу у поєднанні з СД. Хворих розподілено на дві групи: І групі обстежених хворих на НАЖХП та ЦД 2 типу та СД призначено препарат УДХК із розрахунку 15 мг/кг ваги тіла; ІІ групі хворим призначено і УДХК та АКК. Лікування продовжували протягом 2 місяців. Результати та їх обговорення. Комплексна терапія із використанням препарату УДХК у поєднанні з АКК виявилась більш ефективною на показники функціонального стану печінки. Терапія, що спрямовано на нормалізацію показників функціонального стану печінки, спряло зменшенню вираженості клінічної симптоматики себорейного дерматиту. Встановлено достовірне зменшення кількості хворих з важкою формою СД переважно у ІІ групі пацієнтів. Також у пацієнтів, які приймали препарат УДХК та АКК встановлено зменшення балів з 42,1±1,8 до 28,7±2,0 (р<0,001). Ці зміни супроводжувались збільшенням кількості хворих із СД легкої ступені важкості – на 32,5 % відповідно (р<0,001). Висновки. Комплексна терапія із використанням препарату УДХК та АКК є ефективним методом для корекції функціонального стану печінки, показників ліпідного обміну у хворих на НАЖХ та ЦД 2 типу у поєднанні з СД. Нормалізація показників функціонального стану печінки (зменшення вираженості цитолітичного, холестатичного синдромів) у хворих на НАЖХП та ЦД 2 типу сприяє зменшенню вираженості проявів СД у даних пацієнтів.

Оцінка зовнішньосекреторної функції підшлункової залози у хворих на хронічний гепатит C

2023-10-09T16:54:02+03:00

Вступ. Захворювання біліарної системи викликають хронічний панкреатит (ХП) у 25–40 % випадків. Поєднання ХП з хронічним гепатитом С (ХГС) є розповсюдженим проявом мультиорганної патології. Розповсюдженість ХП у хворих на ХГС встановити вкрай тяжко, особливо за латентного або малосимптомного перебігу, а також при вторинних його формах. Мета роботи. Оцінити зовнішньосекреторну функцію підшлункової залози (ПЗ) та виявити особливості клінічного перебігу ХГС у цих хворих. Матеріали і методи. У дослідження включені 148 хворих, які були розділені на: 1 група – 72 хворих на ХГС+ХП, 2 гр. – 48 хворих на ХГС та 3 гр. – 28 хворих на ХП. Екзокринна функція ПЗ оцінювалася за результатами копроскопії калу та панкреатичної фекальної еластази-1 (ФЕ-1), яку досліджували за допомогою ІФА, використовуючи тест-системи фірми ScheBo® Biotech AG (Німеччина). Інтерпретацію результатів проводили за такою градацією: рівень ФЕ-1 у калі більше 200 мкг/г калу – збережена зовнішньосекреторна функція ПЗ; 150–200 мкг/г калу – легка ступінь зовнішньосекреторної недостатності (ЗСН) ПЗ; 100–150 мкг/г калу – помірна ЗСН ПЗ; менше 100 мкг/г калу – тяжка ЗСН ПЗ. Результати досліджень. За результатами копроскопії у хворих на ХГС + ХП стеаторея виявлена у 27,8% (20/72), креаторея – у 29,2% (21/72) випадків, що достовірно частіше ніж у хворих на ХГС (р=0,027 та р=0,002) та хворих на ХП. У 72,2% (52/72) хворих на ХГС+ХП діагностовано нижчі за норму рівні ФЕ-1, що відповідають: ЗСН ПЗ легкого ступеня у 40,3% (29/72) випадків, помірного – у 23,6% (17/72) та тяжкого – у 8,3% (6/72) осіб. У 27,8% (20/72) хворих на ХГС було діагностовано ХП із збереженням зовнішньосекреторної функції. Серед клінічних симптомів у хворих на ХГС+ХП на першому місці за частотою спостерігали скарги на здуття живота після їди, які виявлені у 75,0% (54/72), на відміну від хворих на ХГС без ХП, де ця скарга зареєстрована у 22,9% (11/48). При ХГС без ХП на першому місці за частотою відмічається важкість та біль у правому підребер’ї, що пов’язано із гепатомегалією, яка виявлена у 64,6% (31/48) випадків. У 52,1% (25/48) хворих на ХГС без ХП виявлялись інші симптоми, характерні для біліарної патології. У більшості пацієнтів з ХГС+ХП мали місце розлади випорожнення: схильність до проносів спостерігали у 16,7% (12/72); закрепи – у 29,2% (21/72); чергування закрепів та проносів – у 22,2% (16/72) випадків та у 31,9% (23/72) випадків випорожнення були нормальними. У хворих на ХГС без ХП такі розлади зареєстровані у 22,9% (11/48) осіб: схильність до проносів спостерігали у 4,2% (2/48); закрепи – 12,5% (6/48); у 6,3% (3/48) випадків – чергування закрепів та проносів. У хворих на ХП такі розлади зареєстровані: схильність до проносів - у 36,0% (9/25); закрепи – 14,3% (7/48); у 24,0% (6/25) випадків – чергування закрепів та проносів. Висновки. 1. У 40,3% хворих на ХГС поєднаний із ХП спостерігається легкий ступінь зовнішньосекреторної недостатності підшлункової залози, а у 27,8% хворих ХП протікає латентно із збереженою екзокринною функцією ПЗ. 2. Серед клінічних симптомів у 75,0% хворих на ХГС поєднаний з ХП на першому місці за частотою є метеоризм та болі в проекції голівки підшлункової залози, водночас у хворих на ХГС без ХП переважає важкість та біль у правому підребер’ї, на які скаржаться 91,4% осіб. Розлади випорожнення характеризуються переважанням закрепів у 29,2% у хворих на ХГС поєднаний з ХП проти 12,5% та 14,3% у хворих на ХГС та ХП відповідно.

Цитокіни фіброгенезу у хворих на хронічний гепатит C, поєднаний із неалкогольною жировою хворобою печінки

2023-10-10T08:04:44+03:00

Вступ. Прогресування фіброзу печінки пов’язують з різними факторами, серед яких неалкогольна жирова хвороба печінки (НАЖХП), неалкогольний стеатогепатит (НАСГ), підвищена маса тіла, інфікування вірусами гепатиту В і С та ВІЛ-інфекція. У регуляції розвитку запальної реакції печінкової тканини, апоптозу і некрозу клітин печінки, розвитку холестаза та фіброзу беруть участь цитокіни. Мета дослідження. Встановити зв'язок рівнів цитокінів фіброгенезу та ангіогенезу, а саме ангіогпоетину-2 (Аng-2), трансформуючого фактора росту – β1 (TGF-β1), лептину та адипонектину із ступенем фіброзу та стадією жирової інфільтрації печінки у хворих на хронічний гепатит С (ХГС) із підвищеною масою тіла та супутньою неалкогольною жировою хворобою печінки (НАЖХП). Матеріали і методи. Під спостереженням знаходилось 82 хворих на ХГС, із яких у 56 (68,3%) осіб діагностовано НАЖХП та підвищену масу тіла (ПМТ). Усім учасникам визначали кількість РНК HCV, індекс маси тіла (ІМТ), ангіогпоетин-2 (Аng-2), трансформуючий фактор росту – β1 (TGF-β1), лептин, адипонектин. Ступінь фіброзу печінки встановлювали неінвазивним методом ФіброМакс. Хворі розділені на групи: 1 гр. (n=23) ХГС+ПМТ+стеатоз печінки, 2 гр. (n=33) – ХГС+ПМТ +неалкогольний стеатогепатит (НАСГ), 3-тя гр. (n=26) – ХГС+ нормальна маса тіла (НМТ). Результати досліджень. З 82 пацієнтів прогресуючий фіброз печінки (F3-4) мали 31 (37,8%) хворий, помірний фіброз (F1-2) – 25 (30,5%), мінімальний фіброз (F0-1) – 11 (13,4%), а 15 осіб (18,3%) не мали фіброзу (F0). Прогресуючий фіброз печінки F3-4 частіше зареєстровано у хворих на ХГС поєднаний із НАСГ. Також встановлено, що у хворих на ХГС+НАСГ достовірно частіше, ніж у хворих 1 та 3 груп був стеатоз печінки S 2-3 (45,5% проти 30,4 % та 3,9% хворих; р<0,05). Сироваткові рівні Ang-2 є достовірно вищими (р<0,05) у хворих на ХГС +НАСГ із ІМТ > 24,9 кг/м2 та прогресуючими ступенями фіброзу (F3-4), ніж у хворих із ступенем фіброзу до F2 та нормальною масою тіла. Концентрація лептину у хворих на ХГС +НАГС була підвищена у 4,2 раз, а у хворих на ХГС із простим стеатозом – у 2,9 разів, порівняно з групою контролю. При цьому сироватковий рівень адипонектину у хворих 2 та 1 груп був знижений у 2,5 раз та у 1,4 раз відповідно у порівнянні із хворими групи 3. Виявлено позитивну кореляцію значень лептину та Ang-2 (r=0,49; p<0,05) із ступенем жирової інфільтрації печінки, тоді як аналогічний взаємозв'язок співвідношення адипонектин/лептин мав негативний характер (r=-0,34; p<0,05). Із збільшенням рівня лептину в крові та зменшенням коефіцієнта адипонектин/лептин зростала ступінь стеатозу печінки, що відповідало більш високим рівням Ang-2. Висновки. У хворих на ХГС+НАЖХП з підвищеною масою тіла реєструються дисрегуляторні зміни ангіопоетину-2 та трансформуючого фактору росту – β1, які позитивно королюють зі стадією жирової інфільтрації та ступенем фіброзу печінки, що може бути важливими біомаркерами ангіогенезу та фіброгенезу.

Особливості перебігу артеріальної гіпертензії у жінок з менопаузальним синдромом

2023-10-10T08:10:43+03:00

Вступ. Проблема артеріальної гіпертензії (АГ) у жінок особливо актуальна. На перебіг АГ впливає багато зовнішніх і внутрішніх чинників. На сьогодні менопаузальний стан у жінок розглядається, як важливий специфічний фактор ризику розвитку серцево-судинних захворювань. Існують істотні докази, які підтверджують, що статеві гормони відіграють важливу роль в регуляції артеріального тиску (АТ), продемонстрована прогностична значущість приливів жару в формуванні стійкої АГ та підвищенні ризику інфаркту міокарду та інсульту. Метою дослідження було вивчення особливостей перебігу АГ залежно від ступеню важкості менопаузального синдрому. Матеріали та методи. Нами проведено обстеження 105 жінок, хворих на АГ II стадії в поєднанні з менопаузальним синдромом, які складали основну групу. Контрольну групу – 20 пацієнток з АГ II стадії без проявів менопаузального синдрому. Середній вік хворих основної групи становив 51±1,8 роки, контрольної – 52±2,4 роки. Тривалість АГ у обстежених хворих основної групи за даними анамнезу становила 7,8±1,1 років, у пацієнток контрольної групи – 7,9±1,3 років. Всі пацієнтки знаходились у менопаузальному періоді. Результати дослідження демонструють, що у жінок з важким ступенем менопаузального синдрому цифри АТ в середньому були достовірно вищими, ніж у пацієнток контрольної групи, що свідчить про те, що менопаузальний синдром об’єктивно погіршує перебіг АГ в цей період. Висновок. Дослідженням встановлено, що клінічний перебіг АГ у жінок з менопаузальним синдромом значно погіршується і залежить від важкості його перебігу.

Використання біоімпедансного дослідження складу тіла для уточнення функціонального стану організму у коморбідних хворих з метаболічним синдромом

2023-10-10T09:30:30+03:00

Вступ. При обстеженні пацієнтів з різними комбінаціями компонентів метаболічного синдрому для діагностики ступеню та виду ожиріння використовують визначення індексу маси тіла та обсягу талії. Однак ці показники не завжди об’єктивно відображають ступінь та вид ожиріння. Більш інформативним та достовірним критерієм ожиріння вважається відсоток жиру в організмі пацієнта та його розподіл, в т.ч. рівень вісцерального жиру, а також – його співвідношення з вмістом м’язів та водними об’ємами, особливо в динаміці, коли вивчаються фізіологічні механізми та терапевтичні ефекти фармакологічних засобів. Заслуговує на увагу біоімпедансометрія – інформативна, неінвазивна (без променевих та хімічних навантажень), швидка і проста у проведенні, комфортна для пацієнта, відносно недорога методика аналізу параметрів компонентного складу тіла, заснована на вимірюванні імпедансу – елек- тричного опору різних тканин тіла слабкому високочастотному електричному струму. Оскільки жирова, м’язова, епітеліальна та кісткова тканини відрізняються здатністю проводити електричний струм, то їх електричний опір відображає співвідношення цих тканин у тілі людини. Мета роботи. Продемонструвати наукову доцільність та реальну можливість впровадження методу біоімпедансометрії в комплекс обстеження коморбідних пацієнтів з метаболічним синдромом на медичних кафедрах Ужгородського національного університету. Матеріал та методи. Медичний факультет УжНУ придбав сучасний біоімпедансний аналізатор складу тіла Tanita MC-780 (Япо- нія), який знаходиться в лабораторії кафедри фізіології та патофізіології медичного факультету №2. З метою апробації методики, її впровадження в клінічну та наукову роботу, обстежено понад 100 осіб різного віку, статі та стану здоров’я. Результати дослідження. Встановлено, що біоімпедансометрія компонентів складу тіла достовірніше, ніж індекс маси тіла та обсяг талії діагностує надмірну масу тіла чи ожиріння, його ступінь та вид, а також визначає метаболічний вік пацієнта, що може враховуватись в оцінці його загального серцево-судинного ризику. Висновки. У науковців медичних кафедр Ужгородського національного університету в арсеналі сучасних та доступних методів обстеження пацієнтів з метаболічним синдромом з’явився біоімпедансний аналізатор Tanita MC-780 (Японія), який дозволяє одномо- ментно та неінвазивно визначати основні параметри компонентного складу тіла. Біоімпеданситометр може бути корисним і в обсте- женні осіб без метаболічного синдрому, зокрема в педіатрії, спортивній медицині, дієтології та інших наукових дослідженнях, які потребують вивчення всіх або окремих компонентів складу тіла, в тому числі і в динаміці.

Вплив дапагліфлозину на прихильність до комплексного лікування кардіометаболічних хворих з цукровим діабетом 2 типу

2023-10-10T09:38:55+03:00

Вступ. Серед кардіологічних пацієнтів домінують коморбідні хворі з різними комбінаціями кардіометаболічного синдрому, які потребують тривалого, часто пожиттєвого лікування. Поліпрагмазія, зумовлені нею висока вартість та побічні ефекти є основними причинами низької прихильності до лікування та зниження його ефективності, що зумовлює необхідність пошуку препаратів з комбінованими механізмами дії та фізіологічними ефектами. Мета роботи. Вивчити вплив інгібітора натрійзалежного котранспортера глюкози 2 типу дапагліфлозину у комплексному лікуванні коморбідних кардіометаболічних хворих на їх прихильність до лікування в реальних амбулаторних умовах. Матеріал та методи. Проаналізовано динаміку стану здоров’я та лікування 26 хворих на цукровий діабет 2 типу з надмірною масою тіла чи ожирінням, артеріальною гіпертензією до та на фоні призначення їм у складі комплексного лікування дапагліфлозину в стандартній одноразовій добовій дозі – 10 мг. Поряд із загальноклінічним обстеженням вивчався стан серцево-судинної системи та нирок, проводилось комплексне вивчення вуглеводного, ліпідного та пуринового обмінів, рівня калія в крові. Самооцінку стану здоров’я та якості життя, прихильність до лікування оцінювали усним опитуванням та по регулярності щомісячних онлайн-контактів з ініціативи пацієнтів без нагадування. Результати досліджень. У всіх хворих спостерігається поступове покращення стану серцево-судинної системи та функціональної здатності нирок. Пацієнти відзначали, що їм легше, ніж раніше, вдається зменшення ваги. Покращення показників здоров’я, як і самооцінка хворими його стану та якості життя відбувалось на фоні поступового зменшення кількості та/чи дози антигіпертензивних, гіпоурикемічних та сечогінних препаратів. Це також може бути одним із факторів покращення прихильності до лікування – якщо на початку спостереження всі 26 пацієнтів оцінювали свій стан як незадовільний, то через рік всі відзначають його покращення (14 почувають себе задовільно, а 12 – добре). Жоден не потребував стаціонарного лікування. Висновки. Дапагліфлозин в стандартній дозі 10 мг/доба сприяє зменшенню метаболічно активного ожиріння, нормалізації артеріального тиску, зменшує симптоми серцевої недостатності, покращує функціональну здатність нирок у хворих на цукровий діабет 2 типу з надмірною масою тіла чи ожирінням та артеріальною гіпертензією і може бути рекомендований таким пацієнтам як протидіабетичний препарат першої лінії. Включення дапагліфлозину у комплекс лікування коморбідних кардіометаболічних хворих позитивно впливає на їх прихильність до тривалого лікування, що сприяє підвищенню його ефективності, зменшенню ризику госпіталізації, а значить і вартості.

Вегетативна дисфункція та психосоматичні зміни у хворих після холецистектомії та гастроезофагеальну рефлюксну хворобу

2023-10-10T09:49:46+03:00

Вступ. Психосоматичні стани, що трапляються в гастроентерологічній клініці, є актуальною проблемою сьогодення. Мета дослідження: визначити особливості вегетативної дисфункції (ВД) та нейропсихомтричні зміни у хворих після холецистектомії (ХЕ) та гастроезофагеальній рефлюксній хворобі (ГЕРХ). Об’єкт і методи дослідження. Обстежено 62 хворих після ХЕ та ГЕРХ. Хворих розподілено на дві групи: в І групу ввійшли хворі після ХЕ з типовими стравохідними проявами ГЕРХ (n=38); ІІ групу склали пацієнти після ХЕ з атиповими позастравохідними проявами ГЕРХ (n=24). Усім обстеженим пацієнтам проведено загальноклінічні дослідження, а також визначення вегетативного статусу та нейропсихометричне тестування. Результати дослідження та їх обговорення. Встановлено ВД в обох групах обстежуваних хворих після ХЕ та ГЕРХ. Переважна більшість пацієнтів обох досліджуваних груп часто скаржилась на лабільність настрою, підвищену дратівливість, емоційне перенапруження, відчуття тривоги, порушення сну, головний біль, підвищену втомлюваність, серцебиття, перебої в роботі серця. Більш виражені прояви ВД діагностовано у хворих ІІ групи. Охарактеризовано стан емоційної сфери та її вираженість в обстежених хворих після ХЕ та ГЕРХ з використанням нейропсихометричних тестів. Дані за шкалою самооцінки Спілберга-Ханіна вказують на виражену ситуаційну тривожність в обстежених пацієнтів обох груп (у 55,3–54,2% хворих відповідно – p<0,01). Визначення емоційної сфери за результатами шкали BDI вказує на помірну та виражену депресію у хворих ІІ групи (41,7% (p<0,05) та 33,3% (p<0,01) хворих відповідно). За шкалою Zung серед хворих ІІ групи також частіше встановлено помірну форму депресії (у 54,2% пацієнтів – p<0,05). Висновки. 1. У хворих після ХЕ встановлено вегетативна дисфункція, особливо серед обстежених з атиповим клінічним перебігом ГЕРХ. 2. Нейропсихометричне тестування вказує на прояви помірної та вираженої депресії у хворих після ХЕ переважно з атиповим перебігом ГЕРХ за шкалою Спілберга-Ханіна, BDI, Цунга, а також Торонтської алекситимічної шкали.

Прогресування ознак печінкової енцефалопатії у хворих на цироз печінки при COVID-19

2023-10-10T10:02:33+03:00

Вступ. Пацієнти з хронічними захворюваннями печінки мають підвищений ризик важкого перебігу захворювання і смерті після інфікування SARS-CoV-2, а COVID-19 посилює ураження печінки у пацієнтів з хронічними захворюваннями печінки. Мета дослідження: визначити динаміку ознак печінкової енцефалопатії (ПЕ) у хворих на цироз печінки (ЦП) при СОVID-19. Об’єкт і методи дослідження. Обстежено 52 хворих на ЦП із ознаками ПЕ після COVID-19. Усім обстеженим пацієнтам проведено загальноклінічні дослідження, а також виконано нейропсихометричне тестування. Результати дослідження та їх обговорення. У хворих на ЦП, що перехворіли COVID-19 встановлено прогресування ураження печінки: достовірне зменшення осіб з ЦП класу А (стадія компенсації) на 7,7% (р<0,05), що супроводжувалось збільшенням хворих з ЦП класу С (стадія декомпенсації) – на 11,5% (р<0,05) через місяць після перенесеної гострої респіраторної інфекції, що викликано вірусом SARS-CoV-2. У хворих на ЦП після СОVID-19 часто визначали скарги на головокружіння, головний біль, порушення пам’яті та уваги, затруднення та сповільнення при виконанні повсякденних практичних навиків, дратівливість, періодичну апатію, тривожність. Визначення важкості клінічних проявів ПЕ у обстежених хворих на ЦП після виписки з лікарні при СОVID-19 вказує на переважання пацієнтів з ПЕ І–ІІ ст. при субта декомпенсації ЦП, тоді як при компенсації захворювання переважають пацієнти з латентною ПЕ. При контрольному обстеженні хворих через 1 місяць встановлено прогресування ознак ПЕ. Встановлено збільшення кількість пацієнтів на ЦП з ПЕ ІІ ст. при класах В та С за Child-Pugh на фоні зменшення осіб з латентною ПЕ та ПЕ І ст. При прогресуванні та декомпенсації ЦП у 16,7% хворих діагностовано ПЕ ІІІ ст. Висновки. 1. У хворих на ЦП клінічно ознаки ПЕ проявляються порушенням когнітивних функції, настрою та поведінки і прогресують від мінімальних проявів у хворих при компенсації захворювання до максимально виражених змін при декомпенсації циротичного процесу. 2. Ознаки ПЕ у хворих на ЦП при СOVID-19 мають тенденцію до прогресування у постковідному періоді.

Ефективність використання Зафаколу 3D на динаміку рівня кальпротектину та а1-антитрипсину та показники кальцієвого обміну у хворих на неалкогольну жирову хворобу печінки та ураження кишечника, що перехворіли COVID-19

2023-10-10T10:10:10+03:00

Вступ. Перенесена COVID-19 може індукувати зміни у травній системи, особливо у пацієнтів з коморбідним фоном. Мета дослідження: визначити ефективність комплексної терапії із використанням препарату Зафакол 3D на динаміку клінічних проявів та лабораторні маркери ураження кишечника у хворих на неалкогольну жирову хворобу печінки (НАЖХП), що перехворіли COVID-19. Об’єкт і методи дослідження. Обстежено 44 хворих на НАЖХП та ураження кишечника після COVID-19. Хворих розподілено на дві групи: в І групу ввійшли хворі, що на фоні корекції функціонального стану печінки, при потребі – показників вуглеводного обміну, додатково приймали міотропний спазмолітик мебеверин та лактулозу по 5,0 мл 3 рази на добу протягом 1 місяця (n=20); ІІ групу склали 24 хворих, які окрім мебеверина отримували комплексний пробіотик «Зафакол 3D» по 1 таблетці 2 рази на добу після вживання їжі протягом 1 місяця. Результати дослідження та їх обговорення. У хворих ІІ групи закрепи зменшились на 58,3%, тоді як у хворих І групи – лише на 45,0% (р<0,05) після курсу лікування. Проведена комплексна терапія переважно у пацієнтів ІІ сприяло достовірному зменшенню рівня фекального кальпротектину (ФКП) (до 54,8±1,4 мкг/л – р<0,01), тоді як у пацієнтів І групи діагностовано лише незначні зміни в рівнях ФКП. Така ж тенденція прослідковувалась і при аналізі рівня α1-антитрипсину (α1-АТ) у сироватці крові та в калі, а також його кліренсу – особливо серед обстежених ІІ групи. Встановлено нормалізацію рівня вітаміну D3 та іонів кальцію в сироватці крові переважно у хворих ІІ групи (пацієнти, що приймали препарат Зафакол 3D). Висновки. 1. У хворих на НАЖХП після перенесеної COVID-19 ураження кишечника часто проявляється порушенням акту дефекації у вигляді закрепів, що змінюються проносами, а також метеоризмом і болем по ходу товстої кишки. 2. Визначення рівня ФКП та рівня α1-АТ (у сироватці крові, в калі та розрахунок його кліренса) є ефективним методом для діагностики ураження кишечника у хворих з НАЖХП, що перехворіли COVID-19. 3. Використання препарату Зафакол 3D у складі комплексної терапії у хворих на НАЖХП та ураження кишечника, що є наслідком перенесеної COVID-19, є ефективним, безпечним та патогенетично обгрунтованим методом лікування. При цьому, встановлено не лише зменшення вираженості клінічної симптоматики, а й позитивна динаміка таких біомаркерів запалення, як рівень ФКП та α1-АТ. 4. Курсовий прийом Зафакол 3D у складі комплексної терапії у хворих на НАЖХП та ураження кишечника після COVID-19 сприяє нормалізації рівня вітаміну D3 та іонів кальцію у сироватці крові.

До питання корозії титанових дентальних імплантатів та релізингу іонів титану: дискусія наявних доказів та значущість феномену

2023-10-10T08:47:01+03:00

Вступ. Корозія дентальних імплантатів, як процес поступової деградації сплавів титану, що використовуються в якості основного матеріалу для їх виготовлення, є мультифакторним за своєю етіологією та відбувається під дією електричних, хімічних та механічних чинників, і характеризується впливом на стан пери-імплантантних тканин та структуру мікробіому периімплантатної ділянки. Мета дослідження. Систематизувати дані щодо феноменів корозії дентальних титанових імплантатів та вивільнення іонів з поверхні встановлених інтраосальних опор у розрізі їх клінічної значущості з урахуванням причин виникнення. Матеріали та методи. Дослідження було проведено у форматі ретроспективного огляду літератури. З метою пошуку публікацій, які в найбільшій мірі були релевантними з поставленою метою дослідження, та які потенційно могли містити інформацію щодо причин розвитку та клінічної значимості феномену корозії дентальних титанових імплантатів, був сформований наступний набір ключових слів: «dental implant», «corrosion», «titanium dissolution», «ion release». Опрацювання відібраних наукових робіт передбачало проведення деталізованого контент-аналізу у відповідності до попередньо сформованих категорій. Результати дослідження та їх обговорення. Виходячи з дефіциту доступних клінічних даних належної якості важко резюмувати, чи корозія дентальних імплантатів може провокувати прогресування уже наявної патології периімплантиту, чи є причинним фактором по відношенню до розвитку запальних змін в оточуючих тканинах. Взаємозв’язки між розвитком периімплантиту та дефектами оксидної плівки на поверхні титану досі остаточно не вивчені, однак в попередніх дослідженнях було відмічено, що корозія дентального імплантату потенційно може розцінюватися, як один із тригерних факторів для розвитку периімплантиту, а імплантати з ознаками запалення оточуючої кісткової тканини характеризуються наявністю дефектів оксидної плівки. Попри те, що достатньо якісних доказів щодо зв’язку концентрації наявних частинок титану в оточуючих тканинах з ризиком розвитку периімплантитного запалення досі не виявлено, доступні дані свідчать, що частинки титану в принципі можуть відігравати прозапальну роль по відношенню до змін стану периімплантаційних тканин. Висновки. Питання клінічної значимості фактору мікророзчинності поверхонь титанових дентальних імплантатів та їх корозії залишається предметом дискусії, однак враховуючи дефіцит доказів, які б підтверджували визначальну, або ж ініціативну роль корозії у розвитку периімплантатних порушень можна зробити висновок, що повільна деградація титанових поверхонь в ході функціонування внутрішньокісткових опор не становить загрози для прогнозу успішності та виживання останніх, а також не характеризується вираженим негативним впливом на організм пацієнта за умов відсутності суміжних запальних змін у формі перимукозиту чи периімплантиту.

Особливості патології твердих тканин зубів у онкологічних хворих під впливом хіміотерапії

2023-10-10T09:01:04+03:00

Вступ. Провідне місце в структурі стоматологічних захворювань посідає патологія твердих тканин зубів. У поєднанні з патологією пародонту це призводить до передчасної втрати зубів, що значно знижує якість життя пацієнтів. Особливо агресивний перебіг патології твердих тканин зубів відбувається при важких соматичних захворюваннях – онкологічних та гематологічних. Особливо несприятливий перебіг, за клінічними спостереженнями, має місце під час і після спеціального протипухлинного лікування - цитотоксичної хіміотерапії. По сукупності перебігу основного захворювання та наслідків спеціального лікування, це призводить до повної адентії. Чітких клінічних та організаційних принципів надання допомоги даному контингенту пацієнтів не розробленою Мета: Вивчити проблеми патології твердих тканин зубів під час та внаслідок протипухлинної хіміотерапії пухлин екстра оральної локалізації, особливості каріозного процесу та можливості профілактики і корекції таких ускладнень. Матеріали та методи. Проведено клініко-лабораторного дослідження стану зубів 210 онкологічних хворих з позаротовою (екс- траоральною) локалізацією пухлин та 23 осіб контрольної групи. Оцінювався індекс КПВ по загально прийнятим методикам. Гігієнічний стан ротової порожнини характеризований за індексом Федорова-Володкіної. Досліджений стан місцевого імунітету ротової порожнини та загальні імунні реакції. Проведено вивчення бактеріального біоценозу ротової порожнини онкологічних хворих. Одержані результати опрацювали за загальноприйнятим методиками варіаційної статистики з використанням критеріїв Стьюдента-Фішера. Рівнем значимости результатів прийнято Р < 0,05. Результати та обговорення. В значній кількості випадків спостерігається патологія твердих тканин зубів каріозного та некаріозного походження Із анамнезу стає відомо, що за період перебування на онкологічному обліку і протипухлинного лікування різко погіршився стан зубів, за 1–2 роки) відбувалося руйнування коронок зубів до ясенного краю. Характерною локалізацією каріозних плям та каріозних порожнин були пришийкові ділянки зубів. Переважна більшість хворих (78%) перед оперативним втручанням з приводу основного захворювання зверталась до стоматолога і була профанована. В основній групі відмічається високий індекс КПВ, який в різних вікових категоріях коливається від 5,50 до 18,37, причому кількість ускладнень карієсу досить низька і становить від 0 до 0,5 на одного хворого в залежності від віку. Бактеріальний біоценоз представлений поліморфною коккової флорою, грампозитивною і грамнегативною, переважали гемолітичні штами. Під час проведення цитостатичної терапії вражаються місцева ланка імунітету і фактори неспецифічної реактивності тканин ротової порожнини. Зменшується кількість Т-лімфоцитів у капілярній крові ясневого сосочку, зростає концентрація імуноглобуліну G. Знижується концентрація у слині секреторного імуноглобуліну А та значно зростає вміст білку, що є доведеними карієсогенними факторами. Висновки. Внаслідок проведення протипухлинної терапії ускладнення з боку ротової порожнини займають друге місце після гематологічної токсичності і носять різноманітний характер: карієс та некаріозні ураження твердих тканин зубу, інфекційні мукозити, хвороби пародонту, інфекції пульпи зубу; неінфекційні: ксеростомія, , нейротоксичність (гіперестезії і парестезії слизової оболонки і зубів). Більше того, наслідки агресивної імуносупресивної терапії для стану ротової порожнини простежуються у осіб в ремісії, одержавши протипухлинну терапію в дитинстві. Таким чином, вказаний контингент потребує уваги стоматологічної спільноти для забезпечення прийнятної якості життя. Успіхи сучасної онкології, обнадійливі результати таргетної та імунотерапі збільшують шанси онкологічних хворих на довготривале безрецидивне виживання, що потребує створення ефективної системи стоматологічної диспансеризації.

Патогенетичні особливості клініко-лабораторних показників стану навколозубних тканин при системному червоному вовчаку

2023-10-10T09:18:00+03:00

Вступ. Одні із найпоширеніших хвороб людини є патології щелепно-лицьової ділянки. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) захворювання пародонту призводить до втрати зубів у 5 разів частіше, ніж при ускладненнях карієсу. При клінічній картині хронічного гінгівіту в пародонті мають прояви морфологічні ознаки активного запального процесу, що відображаються на морфофункціональних характеристиках пародонтального комплексу. Мета роботи: Оцінити у хворих на системний червоний вовчак (СЧВ) зміни клініко-лабораторних показників за гендерними відмінностями в залежності від ступеню важкості та активності захворювання. Матеріали та методи. У роботу включені 50 хворих на СЧВ (10 чоловіків, 40 жінок) різних вікових груп від 20 до 55 років. Усі хворі проходили лікування в ревматологічному відділенні КНП «ЗОКЛ» ім. А. Новака ЗОР. Результаті досліджень та їх обговорення: У чоловіків відзначено більш ранню за віком захворюваність на СЧВ, однак важкість ураження пародонту для чоловіків суттєво відрізнялася від жінок: за даними індексу Russel, значення становили 2,27 та 3,27 балів у жінок. Отримані дані переконливо показують залежність тяжкості та ступеня розвитку пародонтиту від системних порушень, зумовлених основним захворюванням. Висновки: 1. Чоловічий показник зниження мінеральної щільності кісткової тканини – 1,87 балів достовірно менші проти 2,03 балів у жінок. 2. Важкість ураження пародонту, руйнування кісткової тканини альвеолярних відростків щелеп взаємопов'язані з основними показниками тяжкості основного захворювання – СЧВ.

Структурна перебудова лімфатичних вузлів при тривалій висококалорійній дієті та корекції мелатоніном

2023-10-10T08:36:45+03:00

Надмірна маса тіла та ожиріння є однією з найпоширеніших та найактуальніших проблем суспільства. Найчастіше дані стани спричинені споживанням калорій у надмірній кількості, чому сприяє присутність харчових добавок у готових продуктах харчування. Метою дослідження було вивчити структурну перебудову лімфатичних вузлів при тривалій висококалорійній дієті та її корекції мелатоніном. Матеріали і методи. Дослідження проводилося на 66 білих щурах-самцях репродуктивного віку. Структурну організацію брижових лімфатичних вузлів білих щурів-самців за умов норми досліджували на 10 інтактних тваринах. Експериментальні тварини розділені на чотири групи. Висококалорійну дієту досягали шляхом додавання в харчовий раціон тварин глутамату натрію в дозі 0,07 г/кг маси тіла щура. Доза мелатоніну становила 10 мг/кг маси тіла щура. Використано гістологічний та електронно-мікроскопічний методи дослідження. Результати дослідження. Морфологічна структура брижових лімфатичних вузлів у групі інтактних та контрольних тварин відповідала нормі для даного віку і наприкінці досліджень відхилень від норми не спостерігалося. Виявлено, що через шість та вісім тижнів впливу висококалорійної дієти в експериментальних тварин розвивається ожиріння, в паренхімі брижових лімфатичних вузлів виникають деструктивно-дегенеративні зміни. Через шість тижнів впливу глутамату натрію з наступним чотиритижневим застосуванням мелатоніну виявлено, що всі структурні зміни в лімфатичних вузлах менш виражені, ніж в групі тварин, які отримували глутумат натрію впродовж шести тижнів. Через вісім тижнів впливу глутамату натрію з наступним чотиритижневим застосуванням мелатоніну зміни дещо менш виражені, ніж в групі тварин, що отримували вісім тижнів глутамат натрію, проте всі ознаки свідчать про глибокі структурні зміни в паренхімі органа. Висновки. Ефективність корекції змін за допомогою мелатоніну залежить від тривалості впливу висококалорійної дієти – через вісім тижнів розвиваються глибокі деструктивно-дегенеративні зміни структурних компонентів, які лише частково піддаються корекції, на відміну від терміну впливу тривалістю шість тижнів.

Структурна перебудова паренхіми селезінки при клітинній дегідратації

2023-10-10T08:44:06+03:00

Дегідратація є одним з найбільш небезпечних станів для організму людини та тварини. Метою дослідження було вивчити структурну перебудову паренхіми селезінки в умовах клітинної дегідратації різного ступеню. Матеріали і методи. Дослідження проводилося на 60 білих щурах-самцях зрілого віку. Використано гістологічний, імуногістохімічний та електронно-мікроскопічний методи дослідження. Експериментальні тварини розділені на три групи по 10 тварин. Тварини, яким моделювалася клітинна дегідратація легкого ступеню, отримували в якості пиття 1,2% гіпертонічний розчин хлориду натрія, а їжі – гранульований комбікорм впродовж 10 днів (перша група), середнього ступеню – 20 днів (друга група), тяжкого ступеню – 30 днів (третя група). Контрольні тварини отримували стандартний питтєвий та харчовий раціон віварію впродовж 10, 20 та 30 днів відповідно (по 10 тварин). Результати дослідження. Виявлено, що через 10 діб клітинного зневоднення червона пульпа селезінки дещо повнокровна, з’являються поодинокі клітини з ознаками апоптозу на різних стадіях, багато преапоптичних клітин, одночасно з цим багато клітин в стані мітозу. Через 20 діб клітинного зневоднення лімфоїдні вузлики мають середні або великі розміри, з розширеною Т- і В-зоною, Т-зони вузликів нерідко з картиною «зоряного неба», всі судини гемомікроциркуляторного русла зазнають структурних змін. Багато клітин на різних стадіях апоптозу, як і клітин в стані мітозу, велика кількість активних макрофагів, плазмоцитів та полісегментоядерних нейтрофілів, частим є явище вакуолізації цитоплазма клітин. Через 30 діб клітинного зневоднення характерним для гістологічної картини зрізів паренхіми селезінки є ділянки просвітлення. Багато клітин мають електронно ущільнене ядро та цитоплазму, зменшені розміри, в цитоплазмі з’являються ділянки вакуолізації, що є лізованими органелами. Висновки. Через 10 діб клітинного зневоднення зміни в паренхімі селезінки є не вираженими та поодинокими. Через 20 діб з’являються зміни як з боку клітинного компоненту паренхіми селезінки, так і судин гемомікроциркуляторного русла. Через 30 діб є всі ознаки глибоких структурно-функціональних змін.